Я не дивлюсь на нього, тримаю свій Шум у тиші.
Я — ЦЕ КОЛО, — думаю я.
А тоді припиняю.
Перша вибухає поопівночі.
БАБАХ!
Я трохи піцтрибую на матрасі, але це все.
— Як думаєш, де бахнуло? — питає мер Леджер, також не підводячись із ліжка.
— Звучало ніби на сході, — кажу, дивлячись у темряву дзвонів, — може, продуктовий склад?
Ми чекаємо на другу. Тепер завжди є друга. Щойно солдати кидаються до першої, Відповідь завжди влучає нагоду поставити другу.
БАБАХ!
— Ого, — каже мер Леджер, сідаючи в ліжку і визираючи назовні. Я також встаю.
— Чорт, — каже він.
— Шо? — питаю, стаючи біля нього.
— Схоже, то була водоочисна станція біля ріки.
— Шо це означає?
— Що доведеться кип’ятити кожне, з біса, горнятко…
БАБАХ!
Від потужного спалаху ми з мером Леджером сахаємось від вікна. Скло тремтить у рамах.
І все світло у Прентісстауні вимикається.
— Електростанція, — мер Леджер приголомшений, — але її вартують щодня і щогодини. Як вони могли залізти туди?
— Навіть не уявляю, — відчуваю, як мій шлунок зривається і летить униз, — але розплата буде, ше й яка.
Мер Леджер втомлено проводить рукою по обличчю, до нас долинають сирени і крики солдатів на вулицях унизу. Він хитає головою.
— Не знаю, чого вони хотіли досяг…
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
БАБАХ!
П’ять страшних вибухів один за одним струснули вежу з такою силою, що ми з мером Леджером полетіли на підлогу, а кілька вікон розбилися, просто вилетіли всередину, засипавши нас скалками і скляним пилом.
Ми бачимо, як небо спалахує.
Небо на заході.
Хмара вогню і диму вистрілює так високо над тюрмами, ніби її запустив велетень.
Мер Леджер важко дихає біля мене.
— Вони це зробили, — зіпає він, — вони це справді зробили.
Вони це справді зробили, — думаю я.
Вони почали свою війну.
А от я нічого не можу зробити…
Я просто думаю…
Мо’, вона йде по мене?
25. Ніч, коли це стається
— ПОТРІБНА ТВОЯ ДОПОМОГА, — каже нянечка Ловсон, стаючи у дверях кухні.
Я піднімаю руки, вкриті борошном.
— Але я тут якраз…
— Нянечка Койл дуже попросила взяти тебе до неї.
Я хмурюся. Мені не подобається слово «взяти».
— Тоді хто має закінчити хліб на завтра? Лі пішов по дрова…
— Нянечка Койл сказала, у тебе є досвід роботи з медикаментами. Ми здобули великий запас, а моя теперішня помічниця і до весни їх не впорядкує.
Я зітхаю. Принаймні це краще, ніж готувати.
Я йду за нею в присмерк, у печеру, через ряд переходів, аж поки не потрапляємо у велику підгірну залу, де зберігаються наші найцінніші припаси.
— Це може зайняти певний час, — каже нянечка Ловсон.
Решту вечора і частину ночі ми проводимо за підрахунком нових ліків, бинтів, компресів, простирадел, турнікетів, бандажів, тонометрів, стетоскопів, халатів, таблеток для очистки води, шин, ватних тампонів, фіксаторів, піґулок із кореня Джефферса, кровоспинних і всього такого іншого, що в нас тепер є, ми сортуємо це на акуратні купки і розносимо їх по печері, вздовж виходу в головний тунель.
Я витираю з чола холодний піт.
— Хіба не треба поскладати їх на місце?
— Ні, поки що не треба, — каже нянечка Ловсон. Дивиться на охайні купки, які ми порозкладали. Потирає руки, а лицем пробігають зморшки турботи. — Сподіваюся, цього вистачить.
— Вистачить для чого? — я проводжаю поглядом її погляд, котрий переходить із купи на купу. — Вистачить для чого, нянечко Ловсон?
Вона дивиться на мене, закусуючи губу.
— Ти пам’ятаєш науку цілительства?
Я секунду дивлюсь на неї, щось починаю підозрювати, а тоді підриваюсь і вибігаю з печери. Вона кричить мені навздогін «Почекай!», але я вже в центральному тунелі, вибігаю звідти і вистрибую просто в табір.
А табір порожній.
— Не сердься, — каже нянечка Ловсон, коли я пообшукувала всі бараки.
Я стою там, як дурна, руки в боки, розглядаюся порожнім табором. Отже, нянечка Койл знайшла мені забавлянку, а сама пішла разом з усіма нянечками, крім Ловсон. Тея з рештою підмайстринь так само пішли.
І вся решта. Кожен віз, кінь та віл.
І Лі.
Вілф також пішов, хоча Джейн тут, вона єдина, крім нас, хто залишився.
— Сьогодні. Сьогодні це станеться.
— Ти знаєш, чому вона не могла тебе взяти, — каже нянечка Ловсон.