— Вона мені не довіряє, — кажу я. — Ви всі мені не довіряєте.
— Оце зараз ні в тин ні в ворота, — каже вона, і голос її набирає того суворого нянечківського тону, який я вже почала ненавидіти, — зараз важливо, що коли вони вернуться, кожні цілительські руки будуть на вагу золота.
Я збираюся сперечатись, але бачу, як міцно вона досі стискає руки, яке стурбоване її лице, скільки всього відбувається там, у глибині.
А тоді вона каже:
— Якщо хтось узагалі повернеться.
Залишається хіба чекати. Довкіл холоднішає, Джейн готує нам каву, і ми сидимо, поглядаючи на стежку з лісу: чекаємо, хто нею прийде.
— Мороз, — каже Джейн, тицяючи пальцем у маленьку пляму паморозі, нарослій на камінці біля її ноги.
— Треба було зробити це раніше, — каже нянечка Ловсон у своє горня, її лице ховається у гарячій парі. — Треба було зробити це ще до переміни погоди.
— Що зробити? — допитуюсь я.
— Визволити їх, — просто каже Джейн. — Вілф мені розказав, перше як їхати.
— Кого визволити? — питаю я, думаючи, що йдеться, звісно, не про…
Ми чуємо, як на стежці осипається каміння. Ми вже на ногах, коли з горба скочується Маґнус.
— Швидше! — кричить він. — Сюди!
Нянечка Ловсон хапає якісь ліки для першої допомоги і слідом за ним біжить на пагорб. Ми з Джейн робимо так само. Ми вже на півшляху, коли вони починають виходити з лісу.
На возах, на плечах інших, на ношах, на конях — усе більше і більше людей виливаються з лісу на стежку за ними, а ще більше юрмиться на схилі за їхніми спинами.
Всі ті, кого треба було рятувати.
В’язні, котрих під замок посадив мер і його армія.
Але їхній зовнішній вигляд…
— Гос-ди Боже, — тихенько каже Джейн, біля мене, ми обидві приголомшено зупинилися.
Господи Боже.
Наступні кілька годин як у тумані: ми просто бігаємо, зносимо поранених до табору, хоч декому так зле, що їх доводиться лікувати на місці. Мене ганяють від однієї цілительки до іншої, а потім ще до іншої, від рани до рани, по припаси, і я бігаю так швидко, що тільки згодом починаю розуміти, що більшість ран, які я обробляю, отримані не в бою.
— Їх били, — кажу я.
— І морили голодом, — люто каже нянечка Ловсон, вколюючи крапельницю в руку жінки, що ми занесли в печеру, — і катували.
Ця жінка — лише одна з маси люду, яка загрожує ніколи не закінчитись. Більшість надто шоковані, аби щось говорити, вони просто дивляться на тебе у цій престрахітливій тиші, дивляться без слів, на їхніх руках і лицях опіки, старі гноїсті рани, а найгірше — це їхні запалі очі, очі жінок, котрих не годували багато, багато, багато днів.
— Він це зробив, — кажу сама до себе, — він це зробив.
— Тримайся, дівчинко, — каже нянечка Ловсон. Ми біжимо назовні, понабиравши бинтів, яких і близько не вистачить на всіх. Нянечка Брайтвайт нетерпляче махає мені рукою. Вириває в мене бинти, притьмом перемотує ногу жінки, що горлає під нею.
— Корінь Джефферса! — кидає нянечка Брайтвайт.
— Я не принесла, — кажу.
— То принеси, стрілою!
Я вертаюся до печери, вихляю поміж цілительками і підмайстринями, удаваними солдатами, які стоять над пораненими повсюди: на схилах, на возах — усюди. І то не лише жінки поранені. Я бачу чоловіків, також заморених голодом, також побитих. Я бачу людей із табору, котрих поранили в бою, зокрема й Вілфа з опіковим бинтом на половину лиця, хоч він так само допомагає носити пацієнтів до табору.
Я біжу в печеру, хапаю ще бинтів і корінь Джефферса, тоді вже вдесяте біжу на схил. Опинившись на відкритому просторі, я дивлюсь на стежку, якою досі прибувають люди.
Я зупиняюсь на мить і переглядаю нові обличчя, лиш тоді біжу до нянечки Брайтвайт.
Нянечка Койл іще не повернулась.
Лі також.
— Він був просто посередині того пекла, — каже нянечка Надарі, коли я допомагаю їй підняти на ноги жінку, як й вона щойно вколола ліки, — ніби когось шукав.
— Маму і сестру, — кажу я, підтримуючи важкеньку жінку.
— Ми не забрали всіх, — каже нянечка Надарі, — в одному з із будинків бомба взагалі не вибухнула…
— Шован! — чути чийсь крик віддалік.
Я озираюся, моє серце чомусь б’ється швидше і сильніше, ніж я чекала, усмішка розтягує щоки.
Він їх знайшов!
Але раптом стає ясно, що це не так.
— Шован? — Лі виходить стежкою з лісу, разом з усіма, його рука і плече чорні, уніформа напівзгоріла, і лице також вкрите сажею, а очі рискають навсібіч, туди і сюди, бо він когось шукає в цій юрбі. — Мамо?
— Іди, — каже нянечка Надарі, — з’ясуй, чи
з ним усе гаразд.
Я залишаю поранену жінку на нянечку Надарі та стрімголов до Лі, не зважаючи на інших нянечок, котрі мене гукають.