— Лі! — кличу я.
— Віоло? — каже, побачивши мене. — Вони тут? Ти не знаєш, вони тут?
— Ти не поранений? — я підходжу, берусь за почорнілий рукав і дивлюсь на його долоні. — Ти обпікся.
— Тому що був вогонь, — каже він, і я дивлюся йому в очі. Він дивиться на мене, але не бачить, перед його очима досі тюрма, охоплена полум’ям, він бачить знайдених в’язнів, а ще, мабуть, тих вартових, кого довелось убити.
Але ні сестри, ні мами там немає.
— Вони тут? — гарячкує він. — Скажи мені, що вони тут.
— Я ж не знаю, які вони зовні, — тихо відповідаю.
Лі дивиться на мене, роззявивши рота, його дихання важке і поривчасте, ніби він наковтався диму.
— То було… — каже він, — господи, Віоло, то було… — Він дивиться вгору, повз мене, над моїм плечем. — Я мушу їх знайти. Вони мусять бути тут.
Він проходить повз мене і спускається вниз.
— Шован? Мамо?
Нічого не можу вдіяти, тож просто гукаю йому навздогін:
— Лі? Ти бачив Тодда?
Але він іде, бреде геть.
— Віоло! — чую окрик і спершу думаю, що це інша нянечка кличе мене на поміч.
Аж тут голос позаду мене каже: «Нянечко Койл!»
Я озираюсь і піднімаю голову. На верхівці стежки верхи на коні з’являється нянечка Койл, вона мчить на коні униз по камінню так швидко, як лише може. Хтось у сідлі позаду неї, хтось до неї пристебнутий, щоби не впав. Я відчуваю спалах надії. Можливо, це Шован. Або мама Лі.
(або він, може, це він, може…)
— Допоможи нам, Віоло! — гукає нянечка Койл, натягуючи повіддя.
І я кидаюсь бігти вгору до них, а кінь повертається боком, шукаючи опори, і я бачу, хто це, непритомна і моторошно похилена.
Корін.
— Ні, — повторюю я, ледь дихаючи, ледь розуміючи, що коїться, — ні, ні, ні, ні, ні, — коли ми перекладаємо її на кам’яну плиту, а нянечка Ловсон біжить до нас із купою бинтів та ліків.
— Ні, ні, ні, — коли я беру її голову у свої долоні, аби затулити її від твердого каменю, а нянечка Койл зриває рукав з її одягу, аби підготувати місце для уколу.
Нянечка Ловсон добігає до нас і бачить, хто це; вона каже:
— Ти її знайшла.
— Так, я її знайшла, — киває нянечка Койл.
Я відчуваю долонями кістки черепа Корін, відчуваю, як вона палає в гарячці. Бачу, які гострі стали її вилиці, як синці, що знебарвлюють її очі, м’яко набрякають на тлі шкіри. Ключиці просто стирчать над горловиною порваного і брудного халату нянечки. Порізані руки. Пошматовані нігті.
— Ох, Корін, — я шепочу, і волога з моїх очей крапає на її чоло, — ох, ні.
— Залишайся з нами, дівчинко моя, — каже нянечка Койл, і я не знаю, до кого вона звертається: до мене чи до Корін.
— Тея? — питає нянечка Ловсон, не підводячи погляд.
Нянечка Койл хитає головою.
— Тея мертва? — питаю я.
— І нянечка Веґґонер, — каже нянечка Койл, і я помічаю кіптяву на її лиці, помічаю люті червоні опіки на чолі, — і ще дехто, — її рот стискається в риску, — але їх ми теж трохи понищили.
— Нумо, дівчинко моя, — каже нянечка Ловсон до Корін, але та досі не отямлюється, — ти завжди була вперта. Зараз це дуже треба.
— Потримай, — нянечка Койл простягує мені пакетик із рідиною, приєднаний до трубки, вштрикнутої в руку Корін. Я беру його однією рукою, притримуючи голову Корін у себе на колінах.
— Отак, — каже нянечка Ловсон, віддираючи смужку затвердлої тканини від боку Корін. Всі ми зараз же відчуваємо страхітливий сморід.
Ще навіть гірший за сморід. Гірший через те, що він означає.
— Гангрена, — розгублено каже нянечка Койл, але ми вже й так бачимо, що інфекція давно поширилася. А сморід означає, що тканина мертва. Що хвороба почала пожирати її живцем. Цьому навчила мене Корін, але я воліла б із цим не зустрічатися.
— Вони, трясця, навіть елементарних ліків не давали, — бурчить нянечка Ловсон, зводячись на ноги і рушаючи до печери за найсильнішими ліками, які в нас є.
— Давай, дівчинко ти наша важка, — тихенько каже нянечка Койл, гладячи чоло Корін.
— Ти запізнилася, бо шукала її, — раптом розумію я, — тому і прийшла останньою?
— Знаєш, вона б нізащо не зламалась, — каже нянечка Койл шорстким голосом, шорстким не тільки від диму, — хай там що вони їй робили.
Ми дивимось на лице Корін, але її очі досі заплющені, її рот роззявлений, дихання уривчасте.
Нянечка Корін має рацію. Корін нізащо не зламається, не викаже імена чи інформацію, вона прийме кару, щоби вберегти від неї інших доньок, інших матерів.
— Інфекція, — кажу я, відчуваю, як горло набрякає, — запах, тобто…
Нянечка Койл лише міцно закушує губи і хитає головою.