— Так, — каже він, — гадаю, ти зміг би.
— Ти хто? — знов питаю я.
— Хто я? — тихенько повторює чоловік, а тоді раптом підвищує голос, ніби щось грає, — я Кон Леджер, хлопчику, мер Притулку, — він отупіло всміхаєцця. — Але не мер Нового Прентісстауна, — він трошки хитає головою, тоді дивиться на мене. — Ми навіть дали біженцям ліки, коли вони почали до нас прибувати.
А тоді я бачу, шо то він не всміхаєцця, то він кривицця.
— Боже милий, хлопче, — каже він, — який же ти Шумний.
— Я не хлопчик, — кажу я, не опускаючи кулаки.
— Абсолютно не розумію, яке наразі це має значення.
Я хочу сказати десять міліонів речей, але цікавість перемагає:
— То існують ліки? Від Шуму?
— О так, — каже він, а його лице трошки шарпається, ніби він попробував шось гидке, — це місцева рослина з природними нейрохімікатами. Плюс ще кілька компонентів, які ми самі могли синтезувати — і ласкаво прошу. У Новому Світі нарешті запала тиша.
— Але ж не в усьому Новому Світі?
— Звісно ж, ні, — каже він і повертається, визирає з прямокутника, заклавши руки за спину, — такі ліки непросто зробити, розумієш? Повільний довгий процес. Ми опанували його тільки під кінець минулого року, і то після двадцяти років випробувань. Ми зробили достатньо для себе і якраз планували почати експорт, коли…
Він затихає, похмуро дивлячись на місто внизу.
— Коли ви здалися, — кажу я, а мій Шум гуркоче, низький і червоний, — як останні боягузи.
Він повертається назад до мене, але ця здригнута посмішка зникла, вона геть зникла.
— І чого б я мав перейматися, що про це думає якийсь хлопчик?
— Я не хлопчик, — знов кажу я, а мої кулаки, невже вони дотепер стиснуті? Точно, так і є.
— Ясно що хлопчик, — каже він, — бо чоловік чітко розпізнає той вибір, що йому доводиться робити перед лицем забуття.
Я примружую очі.
— Навряччи ти зможеш мені розказати шось нове про забуття.
Він ледь помітно кліпає, мабуть, вбачив правду моїх слів у моєму Шумі, ніби Шум — яскраві спалахи, шо пробують його засліпити. Відтак він розслабляється.
— Пробач, — каже він, — це не я. — Він підносить руку до лиця і потирає його, здригаючись від набряку на оці. — Ще вчора я був доброчинним мером чудового містечка, — він сміється, ніби з жарту, який розуміє лише він сам, — але це було вчора.
— Скільки людей у Притулку? — питаю я, бо не готовий облишити цікаву тему.
Він оглядає мене.
— Хлопче…
— Мене звати Тодд Г’юїтт, — кажу я, — називайте мене просто містер Г’юїтт.
— Він пообіцяв нам новий початок…
— Навіть я знаю, що він брехло. Отже, скільки людей?
Він зітхає.
— Разом із біженцями три тисячі триста.
— Його армія — навіть не третина від цього. Ви могли битися.
— Жінки і діти, — каже він, — фермери.
— Жінки і діти билися в інших містах. Жінки і діти гинули.
Він підходить блище, його лице лютіє:
— Так, а тепер жінки і діти цього міста не загинуть! Бо я домовився про мир!
— То це мир підбив тобі око, — уточнюю я, — і розсік губу?
Він ще секунду дивиться на мене, тоді сумно форкає.
— Слова мудреця, — каже він, — голосом босяка.
І повертається назад до свого отвору.
Саме тоді я помічаю низеньке бзззззз.
Знаки питання заповнюють мій Шум, але перш ніж я розкриваю рота, мер, бо це ж старий мер, відповідає:
— Так, це ти мене чуєш.
— Вас? — я здивований. — А як же ліки?
— А ти б дав переможеному ворогу його улюблені ліки?
Я облизую верхню губу.
— Він вертається? Шум?
— О так, — він знову повертається до мене, — якщо не випити щоденну дозу, він знову тут як тут. — І він повертається у свій куток, і поволеньки сідає. — Ти помітиш, що тут немає туалетів, — каже він, — тож наперед прошу вибачити за деякі незручності.
Я дивлюся, як він сідає, а мій Шум і досі голосний, червоний і роз’ятрений, у нього повно питань.
— Це ти був, якщо я не помиляюсь? — питає він. — Сьогодні зранку — той, задля кого розчистили місто? Це тебе наш новий Президент особисто привітав верхи на коні?
Я йому не відповідаю. Але відповідає мій Шум.
— То хто ж ти такий, Тодде Г’юїтте? — питає він. — Збіса це ти такий особливий?
А оце, — думаю я, — насправді дуже цікаве запитання.
Ніч западає швидко і непроглядно; мер Леджер стає не такий балакучий, він клацає пальцями більше і більше, аж поки нарешті не витримує і починає ходити. Тим часом його бззззз стає чимдуж голоснішим, і ось тепер воно таке голосне, що навіть якби ми хотіли поговорити, то мусили би горлати.