— Ох, Корін, — кажу я, — ой, ні.
І просто там, просто в мене на руках, на колінах, обличчям до мене…
Вона помирає.
Це стається дуже тихо. Вона не кричить, не протестує проти жорстокого болю, нічого такого.
Вона просто замовкає, тією тишею, що назавжди, і ти знаєш це, як тільки її чуєш, ця тиша просто заглушує все навколо, вимикає гучність світу.
Власне, я чую лише власне дихання, вологе і важке, ніби і мені вже ніколи не полегшає. І в тиші мого дихання я дивлюсь на схил пагорба, бачу навколо нас решту поранених: їхні роти роззявлені в болісних криках, їхні очі порожні від жахів, котрі вони продовжують бачити і після визволення. Я бачу, що нянечка Ловсон поспішає до нас із ліками, але вже пізно, надто пізно. Я бачу, як Лі піднімається стежкою, гукаючи свою маму і сестру, бо ніяк не хоче повірити у це жахіття, бо їх усе ще нема.
Я думаю про мера в його соборі: як він обіцяє, як бреше.
(Я згадую, що Тодд у руках мера.)
Я дивлюся на Корін у мене на колінах, Корін, котра мене ніколи не любила, авжеж ніколи, але вона все одно віддала за мене життя.
Ми — той вибір, який ми робимо.
Коли я дивлюсь на нянечку Койл, від вологи в моїх очах все сяє променистими плямами, так що і перший зблиск вранішнього сонця стає теж ніби ляпка на небі.
Але її я бачу достатньо чітко.
Мої зуби стиснуті, а голос глухий наче на болоті.
— Я готова, — кажу їй, — зроблю все, що ти хочеш.
26. Відповідь
— ОЙ БОЖЕ, — стиха повторює мер Леджер. — Ой Боже.
— А ти чого так перестрашився? — нарешті гиркаю на нього.
Двері в належний час не відімкнули. Ранок прийшов і пішов, а усім ніби пофіг, шо ми тут. Місто надворі палає і РЕВЕ але цинічна частина мене впевнена, шо мер скиглить лише тому, шо нам досі не принесли сніданок.
— Капітуляція мала принести мир, — каже він, — а ті кляті жінки все зруйнували.
Я відсторонено дивлюсь на нього.
— Не те шоб тут був рай. Комендантська година, тюрми і…
Але він хитає головою.
— Перш ніж вона почала отой свій похід, Президент уже попускав закони. Він знімав заборони. Все повертало на краще.
Я встаю і дивлюсь у вікно на захід, де досі піднімаєцця дим, лютують пожежі, а Шум чоловіків і не думає вгавати.
— Треба бути практичним, — каже мер Леджер, — навіть перед тираном.
— То це такий ти є? — питаю. — Практичний?
Він примружує очі.
— Не розумію, до чого ти це хилиш, хлопче.
Я й сам не дуже розумію, до чого це я хилю, але я наляканий і голодний, а ми застрягли в цій бісовій вежі, де світ навколо нас розпадаєцця на шматки, а ми можемо лише дивитися, але неспроможні нічого зробити, шоб це змінити, і я не знаю, яким боком до цього всього Віола і де вона зараз, і я не знаю, куди цілить моє майбутнє, не знаю, як усе це може вийти на добро, але я знаю, шо коли мер Леджер мені втирає, який він практичний, то це, типу, як бісить.
А, так, ще дещо.
— Ше ти мене хлопчиком не називав.
Він підступає на крок.
— Чоловік зрозумів би, що світ складніший, ніж просто добро і зло.
— Чоловік, котрий пробує врятувати свою шкуру, точно зрозумів би, — а мій Шум каже: Спробуй, давай, спробуй.
Мер Леджер стискає кулаки.
— Є багато такого, чого ти не знаєш, Тодде, — каже він, надимаючи ніздрі, — дуже багато.
— Чого саме я не знаю? — питаю я, але у дверях — хррц-клац, від якого ми обоє підстрибуємо.
Вривається Дейві з рушницями в руках.
— Ходімо, — каже він, тицяючи мені одну з них, — батя нас хоче.
Я йду без жодного слова, мер Леджер залишаєцця кричати «Гей!» за нашими спинами, і Дейві замикає двері.
— П’ятдесят шість солдатів загинули, — каже Дейві, поки ми спускаємося сходами з вежі, — ми вбили з десяток їхніх і ше десяток зловили, але вони втекли з майже двома сотнями в’язнів.
— Двома сотнями? — питаю я, зупиняючись на секунду. — Скіки ж усього було в тюрмах?
— Вперед, свиното, батя чекає.
Я біжу, шоб не відставати. Ми проходимо передпокій собору і виходимо з передніх дверей.
— Ці курви, — продовжує Дейві, хитаючи головою, — ти й не повіриш, на шо вони здатні. Підірвали казарми. Казарми! Де спали чоловіки!
Ми виходимо з собору в хаос площі. Дим досі летить із західного боку, тому все навколо в поволоці. Солдати, поодинці і загонами, бігають туди-сюди, хтось штовхає людей перед собою, лупить їх рушницями. Інші вартують групки нажаханих жінок та — менші — окремі групки нажаханих чоловіків.