— Але ми їм показали, — щириться Дейві.
— А ти ніби був там?
— Ні, — він опускає погляд на рушницю, — але наступного разу буду.
— Девіде! — чуємо ми. — Тодде! — мер наближаєцця до нас із протилежного боку площі, він скаче так важко і швидко, шо підкови Морпета вибивають іскри з бруківки.
— Щось трапилося в монастирі, — кричить він. — Туди. Зараз же!
Ціле місто в хаосі. Дорогою усюди видно солдатів, вони збирають містян, шикують їх рядами, передавати воду, загасити менші пожежі від перших трьох учорашніх бомб, тих, шо вирубили електростанцію, водоочисну станцію і продуктовий склад, і там дотепер пожежі, бо всі шланги Нового Прентісстауна зайняті в тюрмі.
— Вони й не дізнаються, шо сталося, — каже Дейві, поки ми швидко їдемо.
— Хто?
— Відповідь і всі, хто їм допомагає.
— Та скоро нікого й не лишиться.
— Ми лишимося, — каже Дейві, дивлячись на мене, — для початку.
Шо далі ми від’їжджаємо від міста, то тихішою стає дорога, поки вже майже віриться, шо все знову нормально, хіба шо озирнешся — а позаду димні стовпи, шо підпирають небо. На дорозі нам досі ніхто не зустрівся, тиша така, немов світ закінчився.
Ми їдемо повз горбок, на якому лежать рештки вежі, але де ж солдати, шо мають вартувати цей напрямок? Повертаємо за останній вигин і опиняємося коло монастиря…
І сильно натягуємо віжки.
— От лайно, — каже Дейві.
Усю передню стіну монастиря розвалено. Вартових на стінах небагато, але вони не вартують, а лише тупляцця в дірку в кладці, де колись була брама.
— От курви, — каже Дейві, — вони їх звільнили.
Я ніби віччуваю в животі дику посмішку, варто мені про це подумати.
— Дідько, це ж тепер доведеться і з ними битися, — скиглить Дейві.
Але я вже зіскакую з Анґаррад, у животі весело і легко. Вільні, — думаю я. — Вони вільні.
(то це тому вона пішла до них?)
Я відчуваю таке….
Таке полегшення.
Шо ближче я до галявини, то швичче починаю йти, руки стискають рушницю, але таке враження, шо вона мені не знадобиться.
(ох, Віоло, я знав, шо можу розраховувати…) Тоді я виходжу на галявину і зупиняюся.
Все зупиняється.
Шлунок провалюється кудась під ноги.
— Всі втекли? — питає Дейві, наздоганяючи мене. Тоді він бачить те, шо і я.
— Якого?.. — питає Дейві.
Спекли якраз-таки нікуди не пішли.
Вони всі тут.
До останнього.
Всі 1150.
Мертві.
— Я цього вопше не розумію, — каже Дейві, роззираючись.
— Глухни, — шепочу я.
Опалубки позносили, тому зараз це просто поле, на якому повсюди валяються мерці, згромаджені один на одного і втоптані в траву, ніби хтось їх відкинув, жінки, чоловіки, діти і немовлята, порозкидувані, як сміття.
Шось десь горить, білий дим звивається над полем, кружляє над купами, тицяє в них димним пальцями, не знаходить нікого живого.
І тиша.
Без клацань, без метушні, без дихання.
— Мушу розказати баті, — каже Дейві, уже повертаючи. — Мушу розказати баті.
Він вилітає крізь вхід, застрибує на Смертоносного і їде назад.
Я з ним не їду.
Мої ноги ідуть лише вперед, крізь них усіх, кінь плентається десь поруч.
Гори мерців вищі за мене. Мені доводиться дивитися вгору, щоби побачити їхні безживні обличчя, закинуті назад, очі досі розплющені, мухи вже повзають у кульових ранах на їхніх головах. Здаєцця, їх усіх розстріляли, переважно просто в чоло, але деякі тіла мають вигляд посічених, з розпанаханим горлом чи грудьми, і я помічаю відірвані кінцівки та скручені голови всюди навколо, і…
Я кидаю рушницю на землю. Заледве й помічаю.
Я йду вперед, не кліпаю, роззявивши рот, не вірю в те, що бачу, не сприймаю весь цей масштаб…
Бо доводиться переступати через тіла з розкинутими руками, руками зі смужками, шо я був почіпляв, бачу ці скорчені роти, я ж їх годував, ці зламані спини я…
Я…
Боже.
Боже, ні, я їх ненавидів…
Я намагався не ненавидіти, але нічого не міг зробити…
(ні, я міг…)
Як згадаю про кожен раз, як я на них кричав…
Кожен раз, коли уявляв їх вівцями…
(ніж у моїй руці, опускається…)
Але я не хотів цього…
Ніколи, я…
А тоді я обхожу найбільшу купу тіл, складену біля східної стіни…
І бачу.
І падаю на коліна в замерзлу траву.
На стіні в людський ріст написано…
В.
В означає Відповідь.
Синім кольором.
Я повільно схиляю голову, аж поки вона не торкається землі, поки холод землі не починає переливатися в мій череп.