(ні)
(ні, це не може бути вона)
(не може)
Дихання виходить із мене парою, розтоплюючи крихітний клаптик ґрунту. Я не рухаюся.
(вони тебе змусили?)
(вони тебе змінили?)
(Віоло?)
(Віоло?)
Мене починає поглинати чорнота, починає опадати на мене, як покривало, як вода, що піднімаєцця в мене в голові, ні, Віоло, ні, це не можеш бути ти, це не може бути ти (чи може?) ні, ні, ні, не може…
Ні…
Ні…
І я сідаю.
І відхиляюсь назад.
І б’ю себе в лице.
Сильно луплю.
Ше раз.
І ше раз.
Б’ю, але нічо не віччуваю.
Коли губи репають.
Коли очі набрякають.
Ні…
Господи, ні…
Будь ласка…
І я збираюся вдарити себе ше раз…
Але я вирубаюся…
Віччуваю, як всередині холоне…
Глибоко-глибоко всередині…
(де ти, чому мене не врятуєш?)
Я вирубаюся.
Відключаюся.
Дивлюся на Спеклів, мертвих, вони всюди мертві.
Віоли не стало…
Не стало так, шо я не можу й передати…
(ти зробила це?)
(ти зробила це, замість знайти мене?)
І всередині я просто помираю.
Тут із мертвої купи вивалюється тіло і притьмом врізається в мене.
Я швидко подаюсь назад, перекочуюсь через інші тіла, спинаюсь на ноги, витираю руки об і штани, витираю мертвечину.
А тоді падає ше одне тіло.
Я дивлюся угору.
Назовні вилізає 1017.
Він бачить мене і завмирає, голова і руки стирчать із решти тіл, а крізь тонку, як у мерця, шкіру просвічують кістки.
Ясно шо він вижив. Ясно шо так. Якщо в комусь із них і достатньо клепки, щоб вижити, то це в ньому.
Він вилазить назовні, падає на землю, перекочується; ми відходимо на кілька кроків і дивимось один на одного.
Обоє дихаємо важко, розклубочуючи в повітрі хмарки пари.
Він ніби й не поранений, хотя пов’язка з руки пропала. Просто дивиться на мене, певно, так само здивовано, як і я на нього.
— Ти живий, — дурнувато кажу я. — Ти живий.
Він просто дивиться у відповідь, тепер без Шуму, без клацань, без нічого. Просто наша ранкова тишина, дим лозами в’ється в повітрі.
— Як? — питаю. — Як ти?..
Але він зовсім не відповідає, просто дивиться і дивиться.
— Ти?.. — питаю, силкуючись прочистити горло. — Ти бачив дівчинку?
А тоді я чую тигидим-тигидик-тигидим…
Копита на дорозі. Певно, Дейві догнав свого тата по дорозі.
Я уважно дивлюся на 1017.
— Тікай, — кажу, — забирайся звіцци.
Тигидим-тигидик-тигидим…
— Будь ласка, — шепочу, — будь ласка, мені дуже шкода, мені дуже шкода, але будь ласка, тікай, тікай, тікай, забирайся звіцци…
Я замовкаю, бо він встає. Так само дивиться на мене, не кліпає, на лиці практично ніякого виразу.
Він вітходить на крок, тоді на два, тоді швичче, біжить до підірваних воріт.
А тоді зупиняєцця і зиркає назад.
Дивиться на мене.
В мене летить чистий спалах Шуму.
Я сам.
1017 тримає рушницю.
Натискає на гачок.
Я помираю в нього під ногами.
Тоді він повертається і вибігає з брами, біжить у ближній ліс.
— Я знаю, як складно тобі має бути, Тодде, — каже мер, оглядаючи вирвану вибухом браму. Ми вийшли назовні. Ніхто не хоче й далі дивитись на тіла.
— Але нашо? — питаю, намагаючись тримати міцний голос. — Нашо вони таке роблять?
Мер дивиться на кров на моєму лиці, де я бив сам себе, але нічо про це не каже.
— Певно, думали, що ми використаємо їх як солдатів.
— Але вбивати всіх? — я дивлюсь на нього, вгору, на його коня. — Відповідь раніше вбивала тільки випадково.
— П’ятдесят шість солдатів, — каже Дейві.
— Сімдесят п’ять, — поправляє мер. — І триста втекли з в’язниці.
— Вони вже хотіли нас тут розбомбити, пам’ятаєш? — додає Дейві. — Курви.
— Відповідь активізувала свою кампанію, — каже мер, дивлячись переважно на мене, — тому ми відповімо симетрично.
— Полюбому, — каже Дейві, беззмістовно зводячи рушницю.
— Мені шкода через Віолу, — каже мені мер, — я не менше за тебе розчарований, що вона стала частиною цього.
— Ми цього не знаємо, — шепочу я.
(стала?)
(не знаємо?)
— Досить уже, — каже мер, — час твоєму дитинству нарешті раз і назавжди залишитися в минулому. Тепер мені потрібні ватажки. Мені потрібно, аби ти був лідером. Ти готовий, Тодде Г’юїтте?
— Я готовий, — каже Дейві, його Шум почувається залишеним за бортом.
— Синку, я вже знаю, що можу на тебе розраховувати.
І знову рожевий Шум.
— Мені потрібна згода Тодда, — він пітходить ше блище. — Тодде Г’юїтте, ти більше не мій в’язень. Це вже в минулому. Але мені треба знати, до кого ти приєднаєшся: до мене, — він киває головою на розлам у стіні, — чи до них. Третього не дано.