І люди виступили, нє?
Вони дотримуються комендантської години, мовчки беруть воду і їжу по талонах, коли треба, сидять по хатах і в потрібний час гасять світло і взагалі тримаються навіть попри похолодання. Отак проїдешся містом, то навіть магазини повідкривані, надворі великі черги, всі чекають потрібних речей.
Усі дивляться на землю, перечікуючи.
Вночі мер Леджер каже мені, що містяни дотепер бурчать на мера Прентісса, але тепер дещо змінилося — найголосніше бурчать на Відповідь за підрив водоочисної станції, за підрив електростанції й особливо за вбивство Спеклів.
З двох зол, каже мер Леджер, вибирають найменше.
Ми дотепер у вежі удвох із мером Леджером, а з якого дива — це відомо хіба меру Прентіссу, але тепер я маю ключ і замикаю його, коли йду. Йому це не подобається, але шо він зробить?
З двох зол.
Але цікаво, чого вибір лише між одним і другим злом.
— Я б хотів висловити свою вдячність, — каже мер до народу, — за вашу невтомну допомогу в зборі інформації. Тільки постійна пильність приведе нас до світлих днів. Хай ваш сусід знає, що за ним пильнують. Тільки так ми насправді будемо в безпеці.
— Та скільки ж можна? — Дейві зопалу пришпорює Смертоносного/Жолудя і мусить його спиняти, коли кінь рветься вперед. — Я вже, трясця, задубів.
Анґаррад піді мною переминається з ноги на ногу. ЙТИ? — питає її Шум, дихання важке і біле на холоді.
— Вже ось-ось, — я заспокійливо пригладжую її бік долонею.
— Від сьогодні, — каже мер, — комендантську годину скорочено на дві години, а час відвідувань для дружин і матерів подовжено на тридцять хвилин.
У юрбі чоловіків дехто киває, з юрби жінок чути втішені плачі.
Вони вдячні, — думаю я. — Вдячні меру.
Чи ж не дивина.
— Нарешті, — каже мер, — я радий оголосити, що закінчено спорудження нового Міністерства, котре вбереже нас від загрози Відповіді, і тут, у цьому будинку, не існуватиме жодних таємниць, тут кожного, хто спробує підірвати наш спосіб життя, навчать цінувати наші ідеали, тут берегтимуть наше майбутнє від тих, хто захоче його в нас відібрати.
Мер робить паузу, аби його слова справили максимальний ефект.
— Отже, сьогодні ми відкриваємо Офіс Запитання.
Дейві ловить мій погляд і проводить пальцем по гострій срібній літері 3, вишитій на плечах наших нових одностроїв, мер вибрав це 3 якраз того, шо воно подібне на В, створює дуже різні асоціації, правда?
А ми з Дейві тепер Офіцери Запитання.
Та я не поділяю його радість.
Але це того, шо я вже практично нічого не віч-чуваю.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
— Гарна промова, тату, — каже Дейві. — Довжелезна.
— Вона була не для тебе, Девіде, — каже мер, не дивлячись на нього.
Ми утрьох ідемо дорогою до монастиря.
Хоть то вже не монастир.
— Сподіваюся, все готово, — питає мер, заледве повертаючи голову. — Не хочеться, щоби з мене робили брехуна.
— Воно не стане менш готове віттого, шо ти запитаєш, — бурмоче Дейві.
Мер повертається до нього, лице дуже нахмурене, але я заговорюю, першніж комусь вріжуть Шумом.
— Готове, наскільки можливо, — кажу безбарвним голосом, — стіни і стеля є, але всередині…
— Нащо ж так похмуро, Тодде, — каже мер, — всередині облаштуємо у свій час. Будинок стоїть, і це головне. Хай дивляться на нього зовні та тремтять собі.
Тепер він до нас спиною, поїхав наперед, але я віччуваю, як він всміхнувся на тремтять собі.
— А ми до цього якось будемо причетні? — питає Дейві, його Шум дотепер кипить. — Чи ти найдеш, як знову зробити нас няньками?
Мер розвертає Морпета на дорозі, перекриває нам хід.
— Ти чув, аби Тодд стільки жалівся? — питає він.
— Ні, — спустошено каже Дейві. — Але ж він, знаєш, просто Тодд.
Мер піднімає брови.
— То й що?
— А я твій син.
Мер підводить Морпета до нас, такшо Анґаррад віцтупає. КОРИСЬ, каже Морпет. ВЕДИ, відповідає Анґаррад, опускаючи голову. Я гладжу її гриву, розчісуюю її пальцями, пробую заспокоїти.
— Дозволь розповісти тобі дещо цікаве, Девіде, — каже мер, суворо дивлячись на нього. — Офіцери, армія, містяни — вони бачать, як ви двоє їдете разом, у своїх нових одностроях, зі своєю новою владою, і вони знають, що один із вас — мій син. — Він скаче майже пліч-о-пліч із Дейві, відтісняючи його назад. — І вони бачать, як ви їдете, як займаєтеся своїми справами, знаєш? Вони часто думають неправильно. Вони дуже часто помиляються щодо того, котрий із вас моя плоть і кров.