Ми спостерігаємо.
Пан Гаммар піднімає раму. Жінка виринає з води, напинаючи пута на руках.
— Де ти живеш? — пан Гаммар посміхається, це паскудство взагалі майже ніколи не сходить з його лиця.
— Новий Прентісстаун, — жінка хапає повітря. — Новий Прентісстаун.
— Правильно, — каже пан Гаммар, а тоді дивиться, як жінка заходиться таким сильним кашлем, що блює просто на себе. Він бере рушничок зі столу і лагідно витирає жінці обличчя, прибираючи блювотиння так чисто, як лише може.
Жінка досі ловить ротом повітря, але її погляд не відриваєцця від пана Гаммара, поки той її витирає.
Вона ніби ще більше налякана, ніж досі.
— Нашо він це робить? — питає Дейві.
— Що робить? — питає мер.
Дейві знизує плечима.
— Ну, він же ніби добрий.
Я нічо не кажу. Не пускаю у свій Шум, як мер прикладав мені компреси.
Скільки місяців минуло відтоді?
Я чую, як мер міняє позу, починає Шуміти, аби прикрити мій Шум, аби Дейві не почув.
— Ми ж хіба нелюди, Девіде? Ми не робимо це для власного задоволення.
Я дивлюсь на пана Гаммара, дивлюсь на його посмішку.
— Так, Тодде, — каже мер, — капітан Гаммар хоч і демонструє певну радість, мабуть, недоречну, але й ти мусиш визнати, що він отримує результати.
— Тобі вже краще? — питає жінку пан Гаммар. Ми чуємо його Шум через систему мікрофонів, натиканих по всій кімнаті. Голос дивно відділений від його рота, ніби ми дивимось відео, а не реальну сцену.
— Перепрошую, що досі змушений Запитувати, — каже пан Гаммар, — це закінчиться, щойно ти захочеш.
— Прошу, — шепоче жінка. — Будь ласка, я нічого не знаю.
І починає плакати.
— Господи, — тихенько каже Дейві.
— Ворог випробує найрізноманітніші хитрощі, щоб вибити співчуття, — каже мер.
Дейві повертається до нього.
— То це просто хитрість?
— Майже напевне.
Я далі дивлюсь на жінку. Не схоже на хитрощі.
Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю.
— Саме так, — каже мер.
— Все у твоїх руках, — каже пан Гаммар, знову рушаючи кімнатою. Вона повертає голову, аби простежити за ним поглядом, але далеко не повернеш, бо голова теж пристебнута до рами. Він виходить саме за межі її поля зору. Певно, щоб вибити з рівноваги.
Бо ясношо пан Гаммар не має Шуму.
Але ми з Дейві маємо.
— Лише приглушені звуки, Тодде, — каже мер, читаючи моє запитання. — Бачиш металеві стержні на рамі, біля її голови?
Він показує. Ми з Дейві бачимо.
— Вони постійно дзижчать їй над вухом, — каже мер, — глушать будь-який Шум із кімнат спостереження, допомагають зосередитись на офіцері Запитання.
— Щоб вони не почули, що ми знаємо, — здогадується Дейві.
— Так, — відповідає мер, трохи здивовано. — Так, Девіде, саме тому.
Дейві посміхається і його Шум трошки світиться.
— Ми побачили блакитну В на стіні ферми, — каже пан Гаммар, він уже за спиною жінки. — Бомба така сама, як і всі інші, закладені вашою організацією…
— Це не моя організація! — кричить жінка, але пан Гаммар продовжує, ніби то й не вона говорила.
— І ми знаємо, що ти останній місяць провела в полі.
— Інші жінки теж! — горлає вона у все більшому й більшому відчаї. — Мілла Прайс, Кассія Мак-Рей, Марта Сатпен…
— То вони теж причетні?
— Ні! Ні, просто…
— Бо пані Прайс і пані Сатпен ми вже Запитували.
Жінка замовкає, і видно, шо вона вже страшно налякана.
Дейві біля мене хихоче. «Попалась», — шепоче він.
Але я чую в ньому дивне полехшеня. Цікаво, чи мер теж чує.
— А що… — жінка замовкає, а тоді знову продовжує, — а що вони сказали?
— Вони сказали, що ти пробувала заручитись їхньою допомогою, — спокійно відповідає пан Гаммар. — Сказали, що ти хотіла завербувати їх у терористки, а коли вони відмовились, ти сказала, що все зробиш сама.
Жінка блідне, її рот мимоволі відкривається, а очі недовірливо ширшають.
— Це ж усе брехня, так? — втручаюсь я, намагаючись розмовляти спокійно. Я — це Коло, а Коло — це я. — Він пробує вибити з неї зізнання і прикидається, що вже все знає.
— Блискуче, Тодде, — каже мер, — можливо, ти ще й знайдеш у цьому смак.
Дейві дивиться спершу на мене, тоді на свого тата, тоді знову на мене, але питання лишається невисловлене.
— Ми вже знаємо, що ти винна, — каже пан Гаммар, — знаємо достатньо, аби згноїти тебе в тюрмі до кінця життя, — він не зупиняючись носиться навколо неї. — Я прийшов до тебе як друг, — каже він, — я той, хто може порятувати тебе від долі, гіршої за тюрму.
Жінка мотає головою і схоже, ніби вона зараз знов блювоне.