Я стою в передній частині вежі і спостерігаю, як прокидаються зірки, а на долину під нами сходить ніч.
І я думаю, хоча я пробую не робити це, бо, коли думаю, тоді шлунок перевертається і мені стає зле, або в горлі стискає і стає зле, або очі намокають і стає зле.
Бо вона десь там.
(будь ласка, будь десь там)
(будь ласка, будь жива і здорова)
(будь ласка)
— Чорт забирай, ти завжди такий гучний? — різко питає мер Леджер. Я повертаюсь до нього, готовий так само відповісти, але він винувато здіймає руки. — Вибач, насправді я не такий.
Він знову починає клацати пальцями.
— Тяжко, коли в тебе так раптово відбирають ліки.
Я знову оглядаю Новий Прентісстаун, і саме цієї миті в людських оселях спалахує світло. Я практично нікого не бачив тут цілий день, бо всі сидять по хатах, певно, за наказом мера.
— То тут усі через таке проходять? — питаю.
— Ой, та в кожного вдома є свій запасик, — відповідає мер Леджер. — Думаю, їм доведеться хіба видирати ті ліки з рук.
— Не думаю, шоб це була проблема, коли підійде армія, — кажу я.
Місяці не сходять, а так, помалу видряпуються на небо, ніби їм нема куда поспішати. Вони блищать достатньо яскраво, аби освітити Новий Прентісстаун, тому я бачу, як річки прорізають містечко, але на північ звідци нема нічо — самі лише порожні підмісячні поля, а далі — крутий підйом кам’янистих круч, які формують північну стіну долини. На півночі можна ще побачити вузесеньку стежку, яка вигулькує з-за пагорбів і простує до міста, і це та сама друга дорога, якою ми з Віолою не пішли після Дальнього Кута, але якою пішов мер — і він прийшов перший.
На сході річка й головна дорога тягнуться все далі й далі, бозна куди, звертаючи поворотами, далі за горби, і в тому напрямку місто поступово рідішає і закінчується. Є ще одне: дорога, без усякої бруківки, вона веде на південь від площі, повз нові й нові будівлі, повз людські хати, у ліс, нагору, витинаючи зазубрину на верхівці.
Ото й увесь Новий Прентісстаун.
Живуть у ньому три тисячі триста душ, і всі вони принишкли по хатах, сидять там тихесенько, ніби повмирали.
Ніхто й руки не підняв — захиститися від того, що насувається: усі надіються, що як будуть достатньо покірні, як будуть достатньо слабкі, то монстр їх не з’їсть.
Невже саме тут ми весь цей час шукали порятунку?
Я бачу — щось ворушиться на площі, якась тінь, але це тільки пес. ДОДОМУ, ДОДОМУ, ДОДОМУ, я саме дочуваю, як він це думає. ДІМ, ДІМ, ДІМ.
Собаки не розуміють проблеми людей.
Собаки можуть бути щасливі, коли тільки захочуть.
Мені бракує повітря, якась сила раптом стискає груди і наповнює вологою очі.
Пробую вгамувати дихання і не думати про свого власного пса.
А щойно зір повертається, я бачу когось, хто абсолютно не схожий на пса.
Він витягнув голову вперед і спроквола веде свого коня за вуздечку через центральну площу, копита цок-цок по цеглі, і, коли підходить ближче — а бззз мера Леджера стало вже таким нав’язливим, що я не можу заснути, — я всьодно розрізняю оте.
Шум.
Посеред тиші застиглого в чеканні міста я чую Шум цього чоловіка.
А він чує мій.
— Невже Тодд Г’юїтт? — думає він.
І я чую, як його лицем розповзаєцця посмішка.
— Я шось найшов, Тодде, — каже він на всю площу, у бік вежі, бо він вирахував мене в місячному світі. Я найшов дешо твоє.
Я нічо не кажу. Я нічо не думаю.
Я просто дивлюся, як він тягнеться за спину і протягує шось до мене.
Навіть із такої віцтані, навіть просто при світлі місяців, я знаю, шо то воно.
Книжка мої мами.
У Дейві Прентісса — книжка мої мами.
2. Нога на шиї
ВРАНЦІ НАСТУПНОГО ДНЯ коло підніжжя вежі шумно і швидко будують поміст із мікрофоно, а поопівдні тут збираються чоловіки Нового Прентісстауна.
— Нашо все те? — питаюся, дивлячись на них згори.
— А ти як думаєш? — каже мер Леджер, який сидить у темному кутку, потираючи скроні, і його Шум бзззикає собі далі, гарячий і металічний. — Знайомитися з нашим новим головою.
Чоловіки багато не говорять, лиця бліді і похмурі, хотя хтозна, шо вони собі думають — Шуму ж не чути. Але вони охайніші, аніж чоловіки в мойму містечку, у всіх короткі зачіски, усі вони добре поголені і краще вбрані. Чимало кругленьких і м’яких, як мер Леджер.
Певно, Притулок — досить зручна місцина, де чоловікам щодня не доводиться боротися за виживання.