— Але я нічого не знаю, — слабко каже вона, — я просто не знаю.
Пан Гаммар зітхає.
— Що ж, мушу сказати, я розчарований.
Він знову заходить їй за спину, хапає раму і занурює у воду.
І тримає…
І тримає…
Він дивиться в зеркало, бо знає, шо ми дивимось…
Посміхається нам…
І далі тримає…
Вода закипає від її шарпань, хоч пута міцно тримають її…
Я — це Коло, а Коло — це я, — думаю, заплющивши очі…
— Розплющ, Тодде, — каже мер…
Розплющую…
А пан Гаммар досі її тримає…
Вона борсається сильніше…
Так сильно, що пута на руках вгризаються до крові…
— Господи, — тихенько каже Дейві…
— Він її вб’є, — досі тихо кажу я…
Це просто відео…
Це просто таке відео…
(тільки от ні…)
(нічого не віччуваю…)
(бо я мертвий…)
(я мертвий…)
Мер за моєю спиною нахиляється і натискає кнопку на стіні.
— Думаю, цього досить, капітане, — каже він, і його голос відлунює на весь Зал Запитання.
Пан Гаммар витягує раму з води. Дуже повільно.
Жінка звисає в путах, підборіддя опущене на груди, з рота і носа цебенить вода.
— Він її вбив, — каже Дейві.
— Ні, — каже мер.
— Скажи, — звертається до жінки пан Гаммар, — і все припиниться.
Западає довга тиша, ше довша.
А тоді жінка крекче.
— Що, перепрошую? — питає пан Гаммар.
— Я це зробила, — крекче жінка.
— Та ну! — каже Дейві.
— Що ти зробила? — питає пан Гаммар.
— Я заклала бомбу, — каже жінка, не піднімаючи голови.
— І ти заманювала своїх посестер у терористичну організацію.
— Так, — шепоче жінка, — що завгодно.
— Ха! — вигукує Дейві, і знову — полегшення, полегшення, яке він намагається приховати. — Вона зізналась! Вона це зробила!
— Ні, не зробила, — кажу, дивлячись на неї, нерухомо сидячи на лавці.
— Що? — перепитує мене Дейві.
— Вона вигадує, — кажу, дивлячись крізь дзеркало, — аби він її перестав топити, — я трішки повертаю голову, аби показати, що говорю з мером. — Правильно?
Мер вичікує, перш ніж відповісти. Навіть без Шуму я бачу, що він вражений. Відколи я почав працювати з Колом, все прояснилося так, що страшніше нікуди.
Може, у цьому й сенс.
— Майже напевне вигадує, — нарешті каже він, — але тепер, коли в нас є її зізнання, ми зможемо використати його проти неї.
Погляд Дейві все бігає між мною і його татом.
— Ти маєш на увазі, ти хочеш… іще її Запитувати?
— Всі жінки — частина Відповіді, — каже мер, — хай навіть через саме лише співчуття. Нам треба знати, що вона думає. Нам треба знати, що вона знає.
Дейві знову дивиться на жінку, котра досі відсапується на рамі.
— Я не розумію, — каже він.
— Коли її повернуть у тюрму, — кажу я, — решта жінок дізнаються, що з нею сталося.
— Тихо, — каже мер, коротко опускаючи руку на моє плече. Ніби випадково. Коли я не рухаюсь, він її прибирає. — Вони знатимуть, що їх чекає, якщо не дадуть відповідь. І так ми дізнаємося все, що треба, від тих, котрі знатимуть. Вчорашня бомба була поновленням агресії, початком чогось більшого. Нам треба знати їхній наступний крок.
Дейві все ще дивиться на жінку.
— А з нею що?
— Її покарають за злочин, у якому вона зізналася, ясна річ, — каже мер, і продовжує говорити, коли Дейві намагається перебити очевидним питанням, — та хтозна. Може, їй дійсно щось відомо, — він знову дивиться крізь дзеркало. — Є тільки один спосіб переконатися.
— Я б хотів подякувати за твою сьогоднішню допомогу, — каже пан Гаммар, піднімаючи її голову рукою за підборіддя. — Ти мужньо трималась і можеш пишатися своєю витримкою, — він всміхається, але вона відмовляється дивитись йому в очі, — ти виказала більше мужности, ніж багато чоловіків під Запитаннями.
Він відступає від неї, підходить до маленького столика і знімає з нього полотняну накривку. Під нею — кілька блискучих шматочків металу. Пан Гаммар бере один із них.
— А зараз переходимо до другої частини нашої бесіди, — каже він, наближаючись до жінки.
І вона починає кричати.
— Це було, — каже Дейві, крокуючи, поки ми обоє чекаємо під дверима, але це все, на що він здобувся, — це було, — він повертається до мене, — всратись і не встати, Тодде.
Я нічо не кажу, просто дістаю з кишені яблуко, яке приберіг раніше.
— Яблуко, — кажу до Анґаррад, прихиляючи до неї голову.
ЯБЛУКО, промовляє вона, вгризаючись у нього зубами і закопиливши губи. ТОДД, каже вона, жуючи, а тоді перетворює це на запитання. ТОДД?
— Це не через тебе, дівчинко, — шепочу, гладячи її по носі.