Ми трохи осторонь брами, на якій досі вартує Іван, а він досі пробує перехопити мій погляд. Я чую, як він тихенько кличе мене через Шум.
Я далі його ігнорую.
— Це, трясця, жостко, — каже Дейві, намагаючись прочитати мій Шум, намагаючись побачити, шо я про все це можу думати, але я тримаю його якомога тихіше.
Нічого не відчуваю. Нічого не сприймаю.
— Ти останнім часом якось охолов, — докірливо каже Дейві, ігноруючи Смертоносного, котрий теж хоче яблуко, — ти навіть не здригнувся, коли він…
— Панове, — каже мер, виходячи з брами із довгою важкою торбою в одній руці.
Іван стає струнко, знову сама увага.
— Тату, — привітально каже Дейві.
— Вона мертва? — питаю, дивлячись у вічі Анґаррад.
— Мертва вона нам непотрібна, Тодде, — відповідає мер.
— Вона була схожа на мертву, — заперечує Дейві.
— Вона просто знепритомніла,— пояснює мер, — а зараз я маю для вас нову роботу.
Минає мить, поки до нас доходить фраза «нова робота».
Я заплющую очі. Я — це Коло, а Коло — це я.
— Можеш, трясця твоїй матері, перестати це триндіти? — горлає на мене Дейві.
Але ми всі чуємо жах у його власному Шумі, він сходить тривогою, страхом перед татом, перед «новою роботою», страхом, що він не зможе…
— Ти не зможеш займатися Запитаннями, якщо такого боїшся, — каже мер.
— Я не боюся, — каже Дейві, але надто голосно, — хто вирішив, що я боюся?
Мер кидає торбу нам під ноги.
Я впізнаю, що там усередині, за знайомими обрисами.
Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.
Дейві теж дивиться на торбу. Навіть він шокований.
— Тільки в’язнів. Щоби можна було боротися з ворожою інфільтрацією зсередини.
— Ти хочеш, аби ми…? — Дейві дивиться на тата. — На людей?
— Не на людей, — каже мер, — а на ворогів народу.
Я все ще дивлюсь на торбу.
І в цій знайомій нам усім торбі лежать кріпильники і пронумеровані металеві смужки.
30. Смужка
Я ЩОЙНО ВСТАНОВИЛА ТАЙМЕР і повернулася до нянечки Брайтвайт — сказати, що можемо йти, — коли це з кущів за нами вивалюється жінка.
— Поможіть, — каже вона так делікатно, ніби взагалі не знає, що ми тут і просто звертається до всесвіту, аби якось їй допомогли.
І втрачає свідомість.
— Що це? — питаю я, дістаючи іще один бинт із крихітної аптечки, яку ми тримали захованою у возі, намагаючись перев’язати її рани, поки нас хилитає туди-сюди. Посередині її руку оперізує металева смужка, така туга, що здається, ніби шкіра навколо намагається врости в неї. Шкіра така запалена від інфекції, що я майже чую жар, яким від неї пашить.
— Це для таврування худоби, — відповідає нянечка Брайтвайт, люто цвьохаючи віжками волів, що трусять по стежках, які ми б не мали проїздити настільки швидко, — садистський виплодок.
— Допоможіть, — шепоче жінка.
— Я допомагаю, — відповідаю я.
Її голова в мене на колінах, щоб захистити від вибоїн на дорозі. Я обмотую бинт навколо металевої смужки, але спершу дивлюсь на число, вибите збоку.
1391.
— Як вас звати? — питаю.
Але її очі напівзаплющені, вона каже тільки «Допоможіть».
— А ми впевнені, що вона не шпигунка? — каже нянечка Койл, схрестивши руки.
— Господи Боже, — відрізаю я, — у тебе що, камінь замість серця?
Вона похмурніє.
— Треба бути готовими до всіх можливих хитрощів…
— Інфекція така запущена, що руку ми врятувати не зможемо, — каже нянечка Брайтвайт, — якщо вона і шпигунка, то вернутися з інформацією не зможе.
Нянечка Койл зітхає.
— Де її знайшли?
— Біля того нового офісу Запитання, про який нам розповідали, — каже нянечка Брайтвайт, по-хмурніючи ще більше.
— Ми розмістили пристрій на маленькому складі поруч, — кажу я, — ближче не можна підібратися.
— Таврувальні стрічки, Ніколо, — каже нянечка Брайтвайт, аж пашить гнівом, ніби пара виривається з рота.
Нянечка Койл потирає чоло пальцями.
— Я знаю.
— Ми не можемо її зняти? — питаю я. — Залікувати рану?
Нянечка Брайтвайт хитає головою.
— Там такі хімікати, що таврована шкіра вже не гоїться, у цьому й суть. Неможливо зняти стрічку, хіба що хочеш стекти кров’ю і померти. Вони перманентні. Це назавжди.
— О Боже.
— Мені треба з нею поговорити, — каже нянечка Койл.
— Надарі її лікує, — каже нянечка Брайтвайт, — вона може повернутись до тями перед операцією.
— Ну то пішли, — каже нянечка Койл, і вони прямують до цілительського шатра. Я рушаю було за ними, але нянечка Койл поглядом зупиняє мене.