— Ні, дівчинко моя, тобі не можна.
— Чому ні?
Але вони просто йдуть далі, а я залишаюся стояти на холоді.
— Всьо добре, Гільді? — питає Вілф, коли я тиняюся собі поміж волів. Там, де на них тиснуть ярма, у них подряпана шкіра. Вони кажуть: ВІЛФ.
Це практично все, що вони взагалі кажуть.
— Важка ніч, — кажу я, — ми врятували жінку, котру затаврували якоюсь металевою смужкою.
Вілф на хвилину замислюється. Показує на металеву смужку на правій передній нозі кожного з волів.
— Як оці-о?
Я киваю.
— На людині? — він здивовано присвистує.
— Все змінюється, Вілфе, — кажу я, — змінюється на гірше.
— Я знаю, — каже він, — скоро наш хід, і на тому вирішиться, так чи інакше.
Я дивлюсь на нього.
— А ти знаєш, що вона планує?
Він хитає головою і проводить рукою по металевій смужці на одному з волів. ВІЛФ, каже віл.
— Віоло? — чую з іншого кінця табору.
Ми з Вілфом бачимо нянечку Койл, котра бреде до нас через темний табір.
— Вона всіх побудить, — каже Вілф.
— Вона ще трохи марить, — каже нянечка Надарі, а я вклякаю біля ліжка врятованої, — в тебе щонайбільше хвилина.
— Скажи їй те, що нам сказала, дівчинко моя, — звертається до жінки нянечка Койл, — ще разочок, і підеш спати.
— Моя рука? — питає жінка з посоловілими очима. — Вже не болить.
— Просто повтори їй, що ти нам сказала, любонько, — каже нянечка Койл, її голос такий теплий, наскільки взагалі буває, — і все буде добре.
Погляд жінки коротко зосереджується на мені, очі ледь розплющуються.
— Ти, — каже вона, — та дівчинка, що там була.
— Віола, — кажу я, торкаючись здорової руки.
— У нас небагато часу, Джесс, — голос нянечки Койл стає суворішим, навіть коли вона вимовляє, певно, її ім’я, — скажи їй.
— Що мені сказати? — питаю я, починаючи дратуватись. Жорстоко так оце тримати її при тямі, і я збираюся це сказати, коли це нянечка Койл перша:
— Скажи, хто це тобі зробив.
В очах Джесс з’являється страх.
— Ох, — каже вона, — ох, ох.
— Оце єдине — і ми дамо тобі спокій, — каже нянечка Койл.
— Нянечко Койл, — кажу я, вже сердита.
— Хлопці, — каже дівчина, — хлопці. Навіть не чоловіки.
Я глибоко вдихаю.
— Які хлопці? — питає нянечка Койл. — Як їх звали?
— Дейві, — каже жінка, її очі вже нічого не бачать, — Дейві був старший.
Нянечка Койл перехоплює мій погляд.
— А другий?
— Тихий, — каже жінка, — він нічого не казав. Просто робив роботу і нічого не казав.
— Як його звали? — наполягає нянечка Койл.
— Мені треба йти, — кажу я і встаю, я не хочу цього чути. Нянечка Койл хапає мене за руку і міцно тримає.
— Як його звали? — перепитує вона.
Жінка уривчасто дихає, майже хапає повітря.
— Ну все, годі, — каже нянечка Надарі, — я від початку була проти…
— Ще секунду, — каже нянечка Койл.
— Ніколо… — застерігає нянечка Надарі.
— Тодд, — каже жінка на ліжку, жінка, котру я врятувала, жінка, котра втратить заражену руку, жінка, котра б ліпше лежала десь на дні океану, якого я ніколи не бачила, — той інший називав його Тодд.
— Заберись від мене, — кажу я, коли нянечка Койл слідом за мною виходить із намета.
— Він живий, — каже вона, — але він один із них.
— Заткнись! — кажу, крокуючи від неї табором, не дбаючи про те, наскільки гучно кричу.
Нянечка Койл кидається до мене і хапає за руку.
— Ти втратила його, дівчинко моя, — каже вона, — навіть якщо колись насправді мала.
Я даю їй такого сильного ляпаса, що вона не встигає захиститися. Відчувається, ніби вдарила пень. Її вага зміщується назад, і моя рука дзвенить болем.
— Ти не знаєш, про що говориш, — палко кажу я.
— Як ти смієш, — відповідає вона, приклавши руку до лиця.
— Ти ще не бачила, як я б’юся, — не сходжу з місця, — я підірвала міст, аби зупинити армію. Я всадила ножа в шию божевільному вбивці. Я рятувала життя інших, поки ти бігала і підривала їх.
— Ти ж нерозумне дитя…
Я підступаю на крок.
Вона не відступає. Але замовкає.
— Я тебе ненавиджу, — повільно кажу я, — все, що ти робиш, змушує мера відповідати чимось гіршим.
— Не я почала цю війну…
— Але ти її обожнюєш! — я підступаю ще на крок. — Обожнюєш її з тельбухами. Бомби, бої, порятунки.
Її лице таке люте, що це видно в місячному світлі.
Але я її не боюся.
І, здається, вона це знає.
— Ти хочеш бачити тут просто добро і зло, дівчинко моя, — каже вона, — але світ так не працює. Ніколи не працював, ніколи не працюватиме, і не забувай, — вона всміхається мені так, що молоко звурдилося б, — ти у цій війні зі мною.