Я прихиляюсь до її лиця.
— Його треба скинути, тому я тобі допомагаю в цьому. Але коли скинемо? — так близько, що я відчуваю її подих. — Чи не доведеться далі скидати тебе?
Вона мовчить.
Але й не відступає.
Я повертаюсь на п’ятах і йду геть від неї.
— Його більше немає, Віоло! — кричить мені вслід нянечка Койл.
Але я просто йду геть.
— Мені треба назад у місто.
— Зараз? — питає Вілф, дивлячись на небо. — Скоро світанок. Небезпечно.
— А коли безпечно? — кажу я. — Мабуть, вибору немає.
Він кліпає на мене. Тоді заходиться збирати шнурки і ремені, щоби запрягти воза.
— Ні, — кажу я, — просто покажи мені, як це робиться. Я не можу просити тебе ризикувати життям.
— Ти їдеш по Тодда?
Киваю.
— То я тебе відвезу.
— Вілфе…
— Ше рано, — каже він, ставлячи волів у запряг, — то хоть блишче до міста підвезу.
Більше він нічого не каже, а просто запрягає волів у ярмо свого воза. Вони здивовано питають його ВІЛФ, ВІЛФ, бо їх так швидко беруть у роботу, хоч вони думали, що вже відпрацювали свою ніч.
Я думаю, що сказала б Джейн. Я думаю, що наражаю її Вілфа на небезпеку.
Але я просто кажу: «Дякую».
— Я теж їду, — я озираюся. Це Лі, витирає з очей сон, але вдягнений і готовий.
— Чого це тобі не спиться? — питаю я. — І ні, ти не їдеш.
— Так, їду, — каже він, — і хто б ото міг спати в таких криках?
— Це дуже небезпечно, — кажу я, — вони почують твій Шум…
Він закриває рота і каже мені: То хай собі й чують.
— Лі…
— Ти їдеш його шукати, так?
Я роздратовано зітхаю, починаю гадати, чи не покинути цю ідею остаточно, перш ніж іще хтось наразиться на небезпеку.
— Ти їдеш в офіс Запитання, — каже Лі, стишуючи голос.
Я киваю.
А тоді розумію.
Шован і його мама будуть там.
Я знову киваю, і цього разу він знає, що я згодна.
Ніхто нас не пробує зупинити, хоча половина табору має знати, що ми їдемо. Певно, у нянечки Койл є свої міркування.
Дорогою ми не дуже говоримо. Я просто слухаю Шум Лі, а там думки про його сім’ю, про мера, про те, що він зробить, якщо до нього дістанеться.
Думки про мене.
— Ти б щось казала, — перериває мовчанку Лі, — нечемно так пильно слухати.
— Я таке чула, — кажу я.
Але в роті сухо і більше мені сказати нічого.
Сонце сходить, перш ніж ми опиняємося в місті. Вілф жене биків так швидко, як лише може, але й попри це дорога назад небезпечна, бо місто не спить, а на возі — Шумні чоловіки. Ми йдемо на велетенський ризик.
Але Вілфа не спинити.
Я пояснила, що саме хочу побачити, і він сказав, що знає це місце. Зупиняє воза глибоко в лісі та скеровує нас на кручу.
— Голови не піднімайте, — каже він, — не дай Бог побачать.
— Не побачать, — кажу я, — та якщо за годину не вернемося, то не чекай.
Вілф просто дивиться на мене. Ми всі знаємо, які шанси, що він нас покине.
Ми з Лі видираємось на кручу, тримаючись укриття дерев, і бачимо, чому Вілф вибрав саме це місце. Це пагорб неподалік від зруйнованої вежі, і звідси відкривається чистий краєвид на дорогу, що спускається до Залу Запитання — це, наскільки ми чули, якась тюрма, катівня, чи щось таке.
Навіть знати не хочу.
Ми лежимо на животах, пліч-о-пліч, визираємо з кущів.
— Тримай вуха відкриті, — шепоче Лі.
Ніби треба нагадувати. Щойно сходить сонце, Новий Прентісстаун оживає з РЕВОМ. Я починаю думати, що Лі, можливо, взагалі не треба перейматися через свій Шум. Хіба в ньому можливо не втонути?
— Бо це підходяще слово, — каже Лі, коли я запитую, — якщо в ньому розчинитися, то задихнешся.
— Не уявляю, як воно — рости в такому, — кажу я.
— Так, — каже він, — тобто ні, не уявляєш.
Але він каже це незлостиво.
Сонце яснішає, і я примружуюсь, аби розгледіти, що там робиться на дорозі.
Якби ж мені бінокулі.
Лі сягає в кишеню і дістає пару.
Я дивлюсь на нього.
— Ти просто чекав, поки я попрошу, аби справити враження.
— Не уявляю, про що ти говориш, — усміхається він, прикладаючи бінокулі до очей.
— Та ну, — я штурхаю його плечем, — дай і мені.
Він відтягує руку, щоб я не могла їх вхопити. Я починаю хихотіти, він теж. Я хапаю його і намагаюся втримати достатньо, щоб вихопити окуляри, але він більший за мене і все вивертається.
— Я не боюся вдарити, — кажу я.
— Не сумніваюсь, — відповідає він, знову звертаючи бінокулі на дорогу.
Його Шум підскакує достатньо гучно, аби я злякалася, що нас почують.