— Що ти бачиш? — питаю, і вже не хихочу.
Він простягає мені окуляри, показує.
— Онде, — каже, — на дорозі.
Але я вже бачу їх через бінокулі.
Двоє верхи. Двоє в блискучих нових одностроях, на своїх конях. Один із них говорить, махає руками.
Сміється. Усміхається.
Інший не відводить очей від коня, але їде разом із ним на роботу.
Їде з ним на свою роботу в Зал Запитання.
В однострої з блискучою 3 на плечі.
Тодд.
Мій Тодд.
їде поруч із Дейві Прентіссом.
їде на роботу з чоловіком, котрий мене підстрелив.
31. Цифри і букви
ДНІ МИНАЮТЬ І МИНАЮТЬ. І стає тільки гірше.
— Всіх? — перепитує Дейві, його Шум бринить погано прихованою тривогою. — До одного?
— Це вотум довіри, Девіде, — каже мер, стаючи з нами у дверях стайні, поки наші коні готуються до роботи, — ви з Тоддом так чудово попрацювали над перманентною ідентифікацією в’язнів, що я й подумати не міг, аби довірити розширення програми комусь іншому.
Я нічо не кажу, навіть не показую виду, шо бачу звернений на мене погляд Дейві. Його Шум від татової похвали збентежено-рожевий.
Але також там думки про таврування жінок.
Отже, усіх до одної.
Бо таврування в Залі Запитання пішло ше гірше, чим ми думали.
— Вони все йдуть, — каже мер, — посеред ночі вислизають і злигаються з терористками.
Дейві дивиться, як Смертоносного сідлають у його маленькому стійлі, його Шум клацає обличчями жінок, котрих він таврував, їхніх болючих криків.
Слів, які вони нам казали.
— А якщо вони продовжують тікати, — каже мер, — то й назад напевне можуть прослизнути.
Він про бомби. От уже майже два тижні маємо по одній щодня, так багато, шо це мусить бути неспроста, мусить підводити до чогось більшого, і нікого ж так і не зловили на гарячому, хіба раз, коли бомба вибухнула, ше поки її встигли поставити. Від диверсантки мало шо лишилося, хіба клаптики одягу і м’яса.
Я заплющую очі, варто лиш подумати про це.
Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.
(то була вона?)
Нічого не відчуваю.
— То ти хочеш, аби ми пронумерували всіх жінок, — знову тихенько каже Дейві, не дивлячись на тата.
— Я ж уже казав, — зітхає мер, — кожна жінка — частина Відповіді, хай навіть лише тому, що вона жінка і співчуває своїм посестрам.
Конюх заводить Анґаррад у поближнє стійло. Вона витягує голову над загорожею, аби тицьнутись у мене носом. ТОДД, каже вона.
— Вони опиратимуться, — кажу я, чухаючи її гриву, — чоловікам це теж не сподобається.
— А, так, — каже мер, — ти ж пропустив учорашні збори, правильно?
Ми з Дейві перезираємось. Ми вчора цілий день працювали і нічого не чули ні про які збори.
— Я говорив із чоловіками Нового Прентісстауна, — каже мер, — як чоловік із чоловіками. Я пояснив їм загрозу Відповіді для нас, пояснив, що це розсудливий крок у напрямку безпеки для всіх, — він проводить рукою по шиї Анґаррад. Я стараюсь приховати неспокій, який у мене викликає ця картина, — жодного опору не буде.
— Жінок на зборах не було, — питаю, — це правда?
Він повертаєцця до мене.
— Я б не хотів підкачувати ворога, котрий і так ховається посеред нас, правда ж?
— Але ж їх, дідько, тисячі! — каже Дейві. — Таврування займе цілу вічність.
— Крім вас, будуть інші команди, Девіде, — спокійно каже мер, переконуючись, що син слухає його максимально уважно, — але я впевнений, що ви їх усіх переженете.
На це Шум Дейві трошки сіпається.
— Полюбому, тату, — каже він.
Але він дивиться на мене.
І я бачу тривогу.
Тому знову гладжу Анґаррад по носі. Стайничий виводить Морпета, свіжовичесаного і лискучого від оливи. КОРИСЬ, каже він.
— Якщо ти тривожишся, — каже мер, беручи Морпета за віжки, — запитай себе ось про що.
Він застрибує в сідло єдиним плавним рухом, ніби зроблений із рідини. Тоді дивиться вниз, на нас.
— Чому б це безневинна жінка заперечувала проти ідентифікації?
— Вам це так не минеться, — каже жінка майже рівним голосом.
Пан Гаммар зводить рушницю і цілиться їй у голову.
— Ти сліпа? — питає її Дейві, трохи занадто пискляво. — Оце буквально зараз минається.
Пан Гаммар сміється.
Дейві різко і сильно вивертає кріпильники. Смужка замикається на шкірі жінки, на середині передпліччя. Вона волає, хапається за смужку і ва-лицця вперед, хапаєцця за підлогу нетаврованою рукою. Там і завмирає на хвилину, хапаючи ротом повітря.