Її волосся сплетене в строгий вузол, біляве і каштанове разом, ніби плетиво дротів ззаду відика. На потилиці є галявинка сивого, воно росте разом з усім, річка посеред запилюженої пустелі.
Я дивлюся на сиву пляму, дозволяю погляду трохи розфокусуватись.
Я — це Коло, а Коло — це я.
— Вставай, — каже Дейві до жінки, — шоб цілителі тебе полікували.
Він озирається на довгу вервечку жінок, котрі дивляться на нас із коридора і із двору перед гуртожитком, усі вони чекають своєї черги.
— Хлопчик сказав, піднімайся, — каже пан Гаммар, киваючи рушницею.
— Нам тебе тут не треба, — пирхає Дейві напруженим голосом, — нам і без няньки нормально.
— Я з вами не няньчуся, — всміхається пан Гаммар. — Я захищаю.
Жінка встає, дивиться на мене.
Мій вираз абсолютно мертвий, віцторонений, я не тут, якшо це не конче необхідно.
Я — це Коло, а Коло — це я.
— Де твоє серце? — питає вона. — Де твоє серце, якщо ти можеш таке робити?
А тоді вона повертається до цілителів, уже таврованих, аби вони дали їй ліки.
Я дивлюсь, як вона йде.
Я не знаю, як її звати.
Але її номер 1484.
— 1485! — гукає Дейві.
Наступна в черзі виходить наперед.
Ми проводимо день у поїздках з одного жіночого гуртожитки до іншого, використовуємо майже триста смужок, це набагато швичче, чим було зі спеклами. Коли сонце починає схилятися, а Новий Прентісстаун згадує про комендантську годину, ми рушаємо додому.
Розмовляти нема охоти.
— Ото день, ге, свиното? — по довгій мовчанці озивається Дейві.
Я нічо не кажу, але він і не чекає відповіді.
— З ними всьо буде добре, — каже він, — у них є цілителі, дадуть їм знеболювальне і таке інше.
Цок-цок, їдемо.
Я чую, що він думає.
Западає присмерк. Його лиця я не бачу.
Може, того він його і не прикриває.
— Але коли вони плачуть… — каже він.
Я мовчу.
— Шо, тобі нічо сказати? — голос Дейві стає міцнішим. — Ти тепер лише мовчиш, ніби взагалі не хоч говорити, ніби зі мною й не вартує говорити.
Його Шум починає тріщати.
— Знаєш, свиното, мені не дуже є з ким говорити, крім тебе. І вибору в цій ситуації я просто не маю. І не то шоби мої зусилля хоть у чомусь давали мені якусь добру роботу, якусь бойову роботу. Отой тупізм із догляданням Спеклів. Тоді ми повертаємось і робимо то саме з жінками. І для чого? Нашо?
Його голос тихішає.
— Шоб вони нам плакались, — каже він, — аби дивились на нас, ніби ми навіть не люди.
— Ми й не люди, — кажу, здивований, шо кажу таке.
— Ага, оце новий ти, так? — пирхає він. — Весь такий містер Мужик-Коло-без-почуттів. Ти б і своїй мамі в голову всадив кулю, якби мій батя тобі сказав.
Я нічо не кажу, але стискаю зуби.
Дейві теж на хвилину замовкає. Тоді каже:
— Вибач.
Тоді каже:
— Вибач, Тодде, — на ім’я.
Тоді каже:
— А якого хріна я взагалі вибачаюся? Це ж ти, тупа свинота-хрін-прочитаєш, ловиш усі плюшки від баті. Кого ти взагалі обходиш?
Я далі нічо не кажу, і ми цок-цок дорогою.
— Вперед, — Анґаррад тягнеться до Смертоносного, котрий починає здавати назад, — уперед.
ВПЕРЕД, чую в її Шумі, а тоді ЛОШАТКО ТОДД.
— Анґаррад, — шепочу їй поміж вух.
— Тодде? — каже Дейві.
— Шо? — кажу я.
Чую, як він дихає носом.
— Нічо, — а тоді він передумує, — як ти це робиш?
— Шо я роблю?
Я бачу, як він знизує плечима в присмерку.
— Так спокійно це всьо сприймаєш. Такий, знаєш, нечутливий. Типу… — він замовкає, тоді каже, заледве достатньо, щоби почути. — Коли вони плачуть.
Я нічо не кажу, бо як маю йому допомогти? Як він може не знати про Коло, якшо це не його батя захотів приховати від нього?
— Я знаю, — каже він, — але я пробував цю фігню, і воно не працює, а він не хоче…
Він різко замовкає, ніби наговорив зайвого.
— Ай, до сраки, — каже він.
Ми їдемо далі, і РЕВ Нового Прентісстауна обгортає нас, коли ми в’їжжаємо в центр міста, а коні гукають накази одне одному, нагадують одне одному, хто вони є.
— Ти мій єдиний друг, свиното, — нарешті каже Дейві, — хіба це не найтрагічніша історія у твоєму житті?
— Важкий день? — цікавиться мер Леджер, коли я повертаюся в нашу кліть. Його голос дивно лехкий, він не зводить із мене очей.
— Тобі не один чорт? — я скидаю ковдру на підлогу і бехкаюсь на ліжко, не знімаючи однострій.
— Мабуть, цілоденні катування жінок виснажують.
Я здивовано кліпаю.
— Я їх не катую, — гарчу, — ліпше заткнися.