— Ну, звісно, що ти їх не катуєш. Що за дурниці я кажу? Ти просто кріпиш смужку корозивного металу, яку вони вже ніколи не знімуть, хіба що захочуть стекти кров’ю, їм на руки. Не уявляю, як це можна вважати за тортури.
— Слухай! — я сідаю. — Ми це робимо швитко і без клопоту. Є тисяча способів зробити це гірше, але ми так не робимо. Якшо це треба робити, то ліпше вже ми, чим хто інший.
Він схрещує руки, голос далі безтурботний.
— Така відмазка нині поможе тобі заснути?
Мій Шум починає ревіти.
— Так! — різко кажу я. — То це не ти вчора на зборах засудив пропозицію мера? Це не ти так сміливо проти нього виступив?
Його лице моментально хмуриться, і я чую в Шумі спалах сірого обуреня.
— Щоб мене застрелили? — питає він. — Чи забрали для Запитання? Чим би це помогло?
— А ти цим не займаєшся? — питаю. — Не помагаєш?
На це він нічо не каже, просто повертаєцця до одного з вікон і визирає в місто, де світяться лише кілька вогнів у найважливіших місцях, визирає на РЕВ міста, котре думає, коли ж Відповідь нарешті об’явиться, звідки, наскільки цим разом погано буде і хто їх тепер порятує.
Мій Шум великий і червоний. Я заплющую очі і глибоко, глибоко вдихаю.
Я — це Коло, а Коло — це я.
Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.
— Вони вже були почали знову до нього звикати, — каже він. — Вже об’єднувалися за ним, бо що таке комендантська година проти загрози підриву? Але це — тактична помилка.
Я розплющую очі на слові «тактична», бо це дивний слововжиток.
— Тепер вони будуть залякані, — продовжує він, — залякані тим, що може бути далі, — він дивицця на власне передпліччя, потираючи місце, де може опинитися смужка, — політично він робить помилку.
Я примружуюсь.
— Яке тобі діло, чи робить він помилку? — питаю. — Ти на чиєму боці?
Він повертається до мене, ніби я кажу щось образливе, проте, певно, так і є, я його скривдив.
— На боці міста, — кипить він. — А ти на чиєму, Тодде Г’юїтте?
У двері стукають.
— Врятований обіднім дзвінком, — каже мер Леджер.
— Обідній дзвінок не стукає, — кажу, зводячись на ноги. Відмикаю двері своїм ключем, хррц-клац, віччиняю двері.
Там Дейві.
Спочатку нічо не каже, просто вигляд знервований, очі бігають туда-сюда. Певно, проблема в гуртожитках, такшо я зітхаю і вертаюсь до ліжка, аби забрати речі. Я навіть роззутись не вспів.
— Хвилинку, — кажу йому, — Анґаррад, певно, ще їсть. Їй не сподобається так скоро знову йти під сідло.
Він так нічо і не каже, тому я дивлюсь на нього. Так, він дуже нервуєцця, навіть не дивицця мені в очі.
— Шо? — питаю.
Він зажовує верхню губу, і я бачу в його Шумі сором, знаки питання, злість на то, шо мер Леджер тут, і ше питання, а там, за всім, дивне і сильне почуття, ніби він винуватить себе, така майже чиста провина…
Але він швидко все це ховає і на передній план виходять злість і сором.
— Срана свинота, — каже сам до себе. Він люто смикає себе за лямку на плечі, і я бачу, шо в нього за спиною торба. — Срана… — знову каже він, але не закінчує думку. Відстібає клапан і шось дістає.
— Осьо, — мало не кричить він, жбурляючи це щось у мене.
Мамина книжка.
Він віддає мені мамину книжку.
— Бери давай!
Я повільно протягую руку, беру її пальцями і забираю від нього, ніби вона якась дуже тендітна. Шкіра обкладинки дотепер м’яка, спереду дотепер розріз там, де мене штрикнув Аарон, де його зупинила книжка. Я проводжу по ній рукою.
Я дивлюсь на Дейві, але той відводить погляд.
— Та й таке, — каже він, розвертаєцця, збігає сходами і вибігає в ніч.
32. Останні приготування
Я ХОВАЮСЯ ЗА ДЕРЕВОМ, і моє серце не на місці.
У руці — пістолет.
Я уважно слухаю лопотіння крил, ловлю найтихіші кроки, найменший знак, який викаже солдата. Я знаю, що він там, бо чую його Шум, але він такий безбарвний і широкий, що я маю хіба загальне поняття напрямку, звідки він надійде по мене.
Бо він іде по мене. Це безсумнівно.
Його Шум гучнішає. Я спиною до дерева, чую його ліворуч.
Доведеться вискочити саме в потрібну мить.
Готую пістолет.
Бачу дерева навколо себе в його Шумі, і на кожному з них — знаки запитання, він думає, за яким я ховаюся, варіанти скорочуються до двох, до того, за яким я дійсно стою, і ще одним, за кілька футів зліва.
Якщо він обере те інше, тоді хай начувається.
Я вже чую його кроки, тихі на вогкій земляній долівці. Я заплющую очі та намагаюся зосередитись тільки на його Шумі, на тому, де він стоїть, куди крокує.