До якого дерева підходить.
Він рухається. Тепер вагається. А ось знову йде.
Він робить свій вибір…
А я свій…
Я стрибаю, пригинаюся, тепер поворот, проводжу свою ногу млином йому під ногами, заскочивши його зненацька, і він гепається на землю і пробує націлити рушницю, але я налітаю на нього, притискаючи її до землі, та кидаюся всією вагою йому на груди, вперши ствол йому в підборіддя.
Попався.
— Чудово, — Лі всміхається.
— І справді чудово, — каже нянечка Брайтвайт, виходячи з темряви. — І оце якраз той момент, Віоло. Що ти робиш із ворогом у своїй милості?
Я дивлюся в обличчя Лі, важко дихаю, відчуваю його тепло піді мною.
— То що ти робиш? — знову питає нянечка Брайтвайт.
Я дивлюся на свій пістолет.
— Роблю те, що треба, — кажу я.
Роблю те, що треба, щоб урятувати його.
Роблю те, що треба, щоб урятувати Тодда.
— Ти впевнена, що хочеш це зробити? — всоте вже питає нянечка Койл, коли ми виходимо з трапезної наступного ранку, відмахуючись від останніх наполягань Джейн узяти собі ще чаю.
— Впевнена, — кажу.
— У тебе один шанс, перш ніж ми зробимо свій хід. Лише один.
— Він прийшов був по мене, — відповідаю я, — коли я була в полоні, він прийшов по мене і приніс найбільшу жертву, яку міг.
Вона хмуриться.
— Люди змінюються, Віоло.
— Він заслуговує того шансу, що дав мені.
— Гмм, — гмикає нянечка Койл. Вона досі не переконана.
Але я не дала їй вибору.
— А коли він до нас приєднається, — кажу я, — подумай, скільки інформації він зможе передати.
— Так, — вона відводить погляд, дивиться на табір Відповіді, а табір збирається. Збирається на війну. — Так, ти вже казала.
Попри те, як добре я сама знаю Тодда, я також розумію, чому хтось може побачити його на коні, побачити його в тому однострої, побачити його з Дейві та й подумати, що він зрадник.
І глупої ночі, коли я лежу під ковдрою, коли не можу заснути.
Я теж так думаю.
(що він робить?)
(що він робить із Дейві?)
І я зі всіх сил пробую викинути це з голови.
Бо я його врятую.
Вона погодилася, що я можу це зробити. Погодилася, що я можу ризикнути собою і піти до собору в ніч перед останньою атакою Відповіді — щоб спробувати його врятувати.
Вона погодилась, бо я сказала, що як не погодиться, то я більше їй не допомагатиму — ні з бомбами, ні з останньою атакою, ні з кораблями, коли ті приземляться, а цеж буде вже через вісім тижнів. Нічого, якщо я не зможу спробувати врятувати Тодда.
Попри це все, мабуть, єдина причина, з якої вона дійсно дозволила, — це те, що він міг би нам розказати.
Нянечка Койл любить знати про все.
— Ти достатньо хоробра, щоби спробувати, — каже нянечка Койл. — Дурна, але хоробра.
Вона ще раз змірює мене поглядом, її лице кам’яне.
— Що? — питаю.
Вона хитає головою.
— Знала б ти, скільки себе я в тобі бачу, нестерпне ти дівчисько.
— Гадаєш, я готова очолити армію? — я ледь помітно всміхаюся.
Та вона лише востаннє дивиться на мене і поспішає до табору, бо треба ж віддавати нові накази, керувати новими приготуваннями, накладати останні мазки на плани нашої атаки.
А це буде завтра.
— Нянечко Койл, — гукаю услід.
Вона обертається.
— Дякую, — кажу їй.
Вона здивована, чоло наморщене. Але киває, приймаючи подяку.
— Ясно? — гукає Лі через верх воза.
— Ясно, — я затягую останній вузол і застібаю пряжку.
— Оце вони всі, — каже Вілф, обрушуючи з рук пилюку.
Ми дивимось на вози — одинадцять штук, ущерть напаковані припасами, зброєю і вибухівкою. Майже весь резерв Відповіді.
Одинадцять возів — ніби й небагато проти армії з тисячі, чи й більше, чоловік. Але це все, що маємо.
— Немає нічого неможливого, — Вілф цитує нянечку Койл, але він завше такий сухий, що й не розбереш, чи він жартує, — лише питання тактики.
А тоді він всміхається тією само таємничою посмішкою, так само завжди всміхається і нянечка Койл. Це так смішно і несподівано, що я регочу вголос.
А от Лі не сміється.
— Просто вона має надсекретний план, — він дістає з воза мотузку, аби перевірити, чи тримається.
— Підозрюю, це якось пов’язано з ним, — кажу я, — спершу прибрати його, а вже коли приберемо…
— Тоді його армія розвалиться, місто повстане проти його тиранії і ми всіх врятуємо, — каже Лі, але не дуже впевнено. Дивиться на Вілфа. — А твоя яка думка?
— Вона каже, на цьому буде кінець, — знизує плечима Вілф, — а я хочу, би то скінчилось.