Нянечка Койл дійсно повсякчас це повторює, що це може закінчити весь конфлікт, що правильного удару в правильне місце і правильний час цілком досить, і навіть якщо до нас приєднаються лише міські жінки, ми зможемо скинути його ще до приходу зими, перш ніж він нас знайде.
А тоді Лі каже:
— Я знаю дещо, чого не мав би знати.
Ми з Вілфом обоє дивимось на нього.
— Вона проходила через кухню з нянечкою Брайтвайт, — каже він, — говорили про те, куди завтра атакуватимуть.
— Лі… — кажу я.
— Помовч, — каже Вілф.
— Пагорб на південь від міста, — пояснює Лі, відкриваючи Шум, аби ми не могли не почути, — той самий, де перевал, ну, де менша дорога веде прямо на центральну площу.
Вілф вибалушує очі.
— Не треба було казати. Раптом Гільді зловлять…
Але Лі просто дивиться на мене.
— Раптом що, — каже він, — тоді біжи просто до мене на пагорб. Біжи просто туди, і там знайдеш допомогу.
А його Шум каже: Там ти мене знайдеш.
— З обтяженими скорботою серцями вручаємо тебе землі.
Одна за одною ми кидаємо по жменьці землі на порожню труну, в якій немає ані крихти від нянечки Форт, бо її розірвало на шмаття бомбою, що здетонувала надто рано, коли ми встановлювали її на зерносховище.
Коли ми закінчуємо, сонце вже сідає і присмерк над озером світиться холодом, на озері сьогодні зранку вже намерзли такі крижані пружки, що не розтали і за весь за день. Люди потихеньку беруться до нічної роботи, до останніх допаковувань й наказів, бо усі вони, жінки й чоловіки, ось-ось перетворяться на солдат, усі маршируватимуть зі зброєю, готові завдати останнього удару.
А зараз вони ще схожі на звичайних цивільних.
Та я йду вже сьогодні, щойно стемніє.
А вони — завтра надвечір, хай там що зі мною станеться.
— Час настав, — нянечка Койл підступає до мене.
Вона не має на увазі, що час іти.
Спершу має статися ще дещо.
— Ти готова? — питає вона.
— Так точно, — відповідаю, рушаючи з нею.
— Ми дуже ризикуємо, дівчинко моя. Дуже. Якщо тебе спіймають…
— Це виключено.
— Та якщо спіймають, — вона зупиняється, я теж, — якщо спіймають, ти знаєш, де табір, ти знаєш, коли ми нападаємо, а я тобі скажу, що ми нападаємо зі східної дороги, тієї, що біля офісу Запитання. Ми ввійдемо в місто і запхаємо йому його владу в горлянку, — вона бере мене за руки і пильно дивиться мені у вічі, — ти розумієш, що я тобі кажу?
Я розумію. Справді. Вона зумисне каже мені брехню, маючи на меті одне, щоб я могла правдоподібно збрехати, якщо мене спіймають, як збрехала раніше — про океан.
Я б теж так зробила на її місці.
— Втямила, — кажу я.
Вона міцно загортає халат проти крижаного вітру, що налітає. Ми мовчки проходимо кілька кроків, прямуємо до цілительського намету.
— Кого ти врятувала? — питаю я.
— Що? — вона дивиться на мене, щиро збентежена.
Ми знову зупиняємось. Я не проти ще трохи постояти.
— Ну, тоді, багато років тому, — нагадую, — Корін казала, тебе вигнали з ради, бо ти врятувала життя. Кого саме ти врятувала?
Вона замислено дивиться на мене і пальцем потирає лоба.
— Я можу не повернутись, — кажу я, — ти можеш більше ніколи мене не побачити. Гарно було б дізнатися про тебе щось хороше, аби я не вмирала з думкою про те, що в тебе просто здоровенне шило в дупі.
Вона мало не всміхається, але ця мить проходить, її очі знову повні турбом.
— Кого я врятувала? — повторює вона до себе. Глибоко вдихає. — Я врятувала ворога народу.
— Ти що зробила?
— Річ у тім, що Відповідь ніколи не була повністю авторизована, — вона рушає в іншому напрямку, на берег підмерзлого озера, — чоловіки, що воювали зі спеклами, не дуже схвалювали наші методи, хай які ефективні, — вона дивиться на мене, — а вони були дуже ефективні. Достатньо ефективні, щоб очільниці Відповіді здобули владу й опинилися в раді, і почали складати Притулок докупи.
То це тому ти думаєш, що зараз спрацює. Думаєш, що спрацює проти більшої сили.
Вона киває і знову потирає чоло. Я здивована, що вона ще не натерла собі там мозоля.
— Притулок перезапустився, — провадить Койл, — його відбудували руками захоплених Спеклів, тощо. Але дехто не зрадів новому уряду. Деякі люди мали менше влади, ніж, як вони вважали, їм належить, — вона здригається під плащем, — і всі ці люди були саме з Відповіді.
Вона чекає, поки я зрозумію, що це може означати.
— Бомби, — кажу я.
— Саме так. Дехто так захопився війною, що почав воювати заради процесу.
Вона відвертається, аби я не бачила її лиця, чи щоб не бачити мого, не бачити осуду.
— Її звали нянечка Трейс, — тепер вона говорить до озера, до холодного нічного неба, — розумна і сильна, вельми шанована, але надто любила покомандувати. І саме тому ніхто не хотів її в раді, зокрема й Відповідь, і тому вона так гостро на це відреагувала.