Вона повертається до мене.
— У неї була підтримка. Ну, і бомби. Десь так, як оце ми з мером зараз, тільки що тоді був мирний час, — вона дивиться на місяці, — а спеціалізувалась на тому, що називали бомбою Трейс. Її залишали десь біля солдатів, і вона зовні була як такий собі маленький пакунок. Заводилась негайно, щойно відчувала пульс у руці, якою її піднімають. Твоє серцебиття робить її небезпечною — тільки тоді розумієш, що це бомба, а вона вибухає, як тільки ти її відпустиш. Так що коли впустив чи не зміг розрядити, — вона розправляє плечі, — тоді Бабах.
Ми спостерігаємо, як між двома місяцями пропливає хмарка.
— Погана прикмета, — бурмотить нянечка Койл.
Вона знову обвиває мою руку своєю, і ми рушаємо назад до цілительського намету.
— Втім, другої війни не було, — каже вона, — радше була потасовка. І коли нянечка Трейс була смертельно поранена, усім полегшало.
Западає тиша, в якій чути лише наші кроки і Шум чоловіків, хрусткий у повітрі.
— Але, очевидно, не смертельно, — кажу я.
Вона хитає головою.
— Бо я гарна цілителька, — ми доходимо до входу в цілительський намет, — я знала її ще звідколи ми були дівчатками в Старому Світі. І з моєї перспективи вибору не було, — вона потирає руки, — от за що мене виперли з ради. А тоді все одно її стратили.
Я дивлюсь на неї тепер, намагаюся її зрозуміти, намагаються зрозуміти, яким чином усе, що в ній доброго, складне і конфліктне, як все це разом втілилося у ту людину, якою вона є.
Ми — це вибір, який ми робимо. І маємо робити. Ми — нічого більше.
— Готова? — знову питає вона, цього разу остаточно.
— Аякже.
Заходимо в намет.
Моя торба на місці, нянечка Койл сама її спакувала, і я візьму її на візок до Вілфа, коли рушимо до міста. Там повно їжі, повно усякої безневинної смакоти, котра, якщо все піде за планом, буде мені перепусткою в місто, проведе мене повз варту і врешті-решт — проведе в собор.
Якщо все піде за планом.
Якщо ні, у потаємній кишені на дні є пістолет.
Нянечки Ловсон і Брайтвайт також у наметі, медикаменти напоготові.
Лі теж, бо я його попросила.
Я сідаю в крісло лицем до нього.
Він бере мою руку, стискає, і я відчуваю папірець у його долоні. Він дивиться на мене, у його Шумі повно того, що має статися.
Я розгортаю папірець, не показуючи його жодній із трьох нянечок, тож вони просто вважають, що це щось романтичне чи якась така дурня.
Не подавай виду, — написано там. — Я вирішив піти з тобою. Зустріну воза в лісі. Ти хочеш знайти свою сім'ю, а я — свою, тож краще нам об’єднатися.
Що ж, я не реагую. Складаю цидулку, дивлюся на нього і ледь помітно — якнайнепомітніше — киваю на знак згоди.
— Щасти, Віоло, — каже нянечка Койл, за нею швидке відлуння голосів усіх присутніх, останній Лі.
Я хотіла, щоб це зробив саме він. Я б не стерпіла, якби це була нянечка Койл, і я знаю, що Лі буде максимально обережний.
Бо для мене є тільки один спосіб пересуватись Новим Прентісстауном, не палячись. Згідно з нашими розвідданими — лише один.
Є лише один спосіб знайти Тодда.
— Я готова, — кажу.
Простягаю руку і закочую рукав.
— Тільки хутко, — дивлюся в очі Лі, — будь ласка.
— Гаразд, — каже він.
Тягнеться в торбу, що лежить під ногами, і дістає металеву смужку, марковану 1391.
33. Батьки і сини
— Він тобі сказав, чого хоче? — цікавицця Дейві.
— Коли це я говорив із ним без тебе? — питаю я.
— Тю, свиното, ви ж під одним дахом живете.
Ми прямуємо в Зал Запитання увечері, коли сонце схиляється на захід. Ще двісті мічених жінок. Коли пан Гаммар наглядає з рушницею, справа просуваєцця швичче. У місті є й інші бригади, їх очолює пан Морґан і пан О’Гейр, ходять чутки, що позначили вже майже всіх, хоть на жінках смужки гояться далеко не так добре, як на вівцях чи спеклах.
Я дивлюсь на вечірнє небо, ми їдемо собі дорогою, і тут до мене доходить.
— А де ти живеш?
— О, нарешті один зацікавився, — Дейві цвьохає віжками Смертоносного/Жолудя, так що той на два кроки зривається у чвал і зразу повертається в рись, — а всього лише п’ять місяців разом працюємо.
— Ну то я запитую зараз.
Шум Дейві трохи дзижчить. Ясно шо він не хоче відповідати.
— Не хочеш казати, то й не треба…
— Над стайнями, — каже він, — є така кімнатка. Матрас на підлозі. Штиняє гноєм.
Ми їдемо далі.
— Вперед, — Анґаррад іде швичче.
— Вперед, — Смертоносний задкує.
ТОДД, думає Анґаррад.
— Анґаррад, — кажу я.
Ми з Дейві не говорили про мамину книжку, відколи він мені її приніс чотири дні тому. Ані слова. І кожен слід її в наших Шумах ми старанно ігноруємо.
Але більше говоримо.
Я починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом. Починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом, а я — його небажаним сином. Цікаво, чи спав би я в кімнатці над стайнями.
— Я стараюся, — тихо каже Дейві, — але хто його в сраці знає, чого він хоче?
Я не знаю, тому й нічого не кажу.