— Перейдемо до іншого питання. Пане Рено, вам відоме прізвище Дювін?
— Дювін? — вимовив Жак. — Дювін… — Він нахилився і неквапливо підняв з підлоги ніж для розрізання паперу. — Дювін?.. Ні, не знаю.
— Прочитайте цього листа, будь ласка, пане Рено. І скажіть, чи відомо вам, хто написав його небіжчикові?
— Моєму батькові?.. — В голосі Жака забриніло здивування і обурення.
— Так. Його знайшли в кишені батькового пальта.
Молодий Рено кинув шпаркий погляд на матір. Слідчий зрозумів його.
— Ви можете допомогти нам знайти автора?
— Не маю щодо цього ніякого уявлення.
Пан Оте зітхнув:
— Неймовірно таємнича і заплутана справа. Ну що ж, гадаю, тепер ми можемо забути про цей лист. Так, що ж далі? А-а-а… Зброя! Боюся, це завдасть вам болю, пане Рено. Наскільки я зрозумів, ви подарували колись матері ніж, зроблений з авіаційного дроту…
Жак Рено трохи нахилився вперед. Його обличчя стало біле, як крейда.
— Ви хочете сказати, що мого батька вбито ножиком для розрізання паперу, зробленим з авіаційного дроту? Та це ж неможливо! Він такий маленький…
— На жаль, пане Рено, це так. Він виявився ідеальним знаряддям: гострий і зручний для удару.
— Де він? Усе ще… в тілі?
— Що ви! Вже витягли. Може, хотіли б глянути? Було б непогано, хоча ваша мати вже впізнала його. І все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…
— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.
Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:
— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.
Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.
— Пане слідчий! Пане слідчий!
— Слухаю вас. У чому справа?
— Кинджал! Він зник!
— Як? Зник?
— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…
— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.
Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.
— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?
— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.
— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?
— У поліцая.
— І пішли туди? Навіщо?
Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.
— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…
— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.
— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.
— Ви не запрошували цю даму сюди?
— Певна річ, ні. Я зустрів її цілком випадково. Вона —. англійка, але зараз перебуває у Мерлінвілі. Правда, я не знав цього до нашої несподіваної зустрічі.
— Нічого, нічого… — набагато добрішим голосом проговорив слідчий. — Ви, звичайно, порушили всі правила, але дама, безсумнівно, молода і гарна. Ось що означає бути молодим! — І він сентиментально зітхнув.
Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:
— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?
— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло вбитого, моя приятелька так розхвилювалася, що мало не знепритомніла. Я приніс їй води з коньяком і потому наполягав, аби вона дозволила провести її до міста. Я так хвилювався за неї, що забув замкнути двері. І згадав про це, лише повернутись до вілли…
— Таким чином, протягом двадцяти хвилин щонайменше… — поволі почав комісар.