— Що примусило вас зробити це?
— Вибух щирого горя, коли вона побачила тіло чоловіка. Присягаюсь, біль і страждання, що пролунали в її зойку, були щирі.
— В таких речах не помиляються, — глибокодумно промовив я.
— Пробачте мені, мій друже, але помилитися можна завше. Уявіть собі, що на сцені велика акторка. Хіба її гра в сценах, де вона за роллю страждає від горя, не захоплює вас, не вражає своєю реальністю?.. Ні, я ніколи не довіряюсь своїм почуттям чи враженням. Мені потрібні інші, вагоміші докази. Великий злочинець може бути великим актором. У цьому випадку я кажу з такою певністю, спираючись не на свої враження, а на той незаперечний факт, що пані Рено дійсно знепритомніла. Я підняв її повіки і перевірив пульс. Ніякого обману, вона по-справжньому зомліла! Тому я впевнився, що її страждання було щире, а не удаване. Крім того, невеличка деталь, не позбавлена цікавості, — пані Рено не треба було демонструвати своє горе вдруге. Ні, не вона вбила свого чоловіка. Але чому брехала? Брехала, коли йшлося про її наручний годинник, брехала, розповідаючи про злочинців у масках, потім збрехала… Гастінгсе, скажіть, як ви пояснюєте те, що двері були прочинені?
— Ну… — почав я, дещо збентежений, — гадаю, через необачність, їх забули причинити.
Пуаро похитав головою і зітхнув.
— Таке пояснення дає Жіро. Але воно не задовольняє мене. Ці відчинені двері мають якесь значення, але зараз я не в змозі цього зрозуміти. Та я цілком певен, злочинці залишили будинок не крізь двері, а вилізли через вікно.
— Що?.. Але ж на клумбі під вікном не було слідів.
— Вони повинні були залишитись там… Послухайте, Гастінгсе, садівник, як він сам сказав, висадив нові квіти на обох клумбах напередодні вбивства. На одній — безліч відбитків його черевиків, на другій — жодного! Розумієте?.. Хтось ступав на клумбу, а потому граблями розрівняв землю.
— Де вони взяли граблі?
— Там, де заступ і садові рукавички, — роздратовано кинув Пуаро.
— Чому ви гадаєте, що вони залишили будинок через вікно? Набагато вірогідніше, що вони залізли в нього через вікно, а вийшли крізь двері…
— Можливо, і таке. І однак мені чомусь здається, що вони пішли з дому через вікно.
— Гадаю, ви помиляєтесь.
— Можливо, друже мій.
Я замислився. Висновки, яких дійшов Пуаро, давали можливість робити нові припущення. Я згадав, як дивували мене його загадкові натяки щодо клумби та ручного годинника. Ті зауваження здавалися тоді позбавленими сенсу. А допіру я вперше усвідомив, як чудово, маючи лише кілька незначних фактів, він розплутав велику частину таємниці, що оточувала злочин, і з запізненням віддав належне моєму другові.
— Зараз, — сказав я, обмірковуючи кожне слово, — хоч ми і знаємо набагато більше, ніж раніше, проте не наблизились до розв'язання таємниці, хто вбив пана Рено.
— Ні, — заперечив Пуаро бадьоро. — Насправді ми набагато віддалилися.
Цей факт, здавалося, приніс йому таке дивне задоволення, що я зачудовано подивився на нього. Наші погляди стрілись, і він усміхнувся. Раптом з очей моїх спала полуда.
— Пуаро! Пані Рено… Розумію! Вона, напевне, захищає когось.
Спокій, з яким Пуаро вислухав моє зауваження, безпомилково свідчив, що йому це вже спадало на думку.
— Так. Захищає когось чи, може, прикриває. Одне з двох.
Згодом, коли ми опинились у холі готелю, він жестом попросив мене мовчати.
ДІВЧИНА З ЗАНЕПОКОЄНИМИ ОЧИМА
Під час сніданку Пуаро сердито зауважив:
— А тепер я хотів би повернутися до вашого нерозсудливого вчинку. Сподіваюсь, ви нічого від мене не приховуватимете?
— Ви маєте на увазі те, що сталося вранці? — я намагався говорити якомога байдужіше.
Та хто може змагатися з Пуаро! За кілька хвилин він примусив мене розповісти про ранкові події, не пропускаючи жодної деталі.
— Дуже романтична історія. До речі, як звуть ту чарівну молоду особу?
Я повинен був зізнатися, що не знаю її ймення.
— Ще романтичніше! Перша зустріч у вагоні, а друга — тут, на місці злочину. Як кажуть, подорожі кінчаються зустріччю закоханих…
— Не говоріть дурниць, Пуаро.
— Вчора — панночка Добрей, сьогодні — панночка… Попелюшка! Ви велелюбний, Гастінгсе! Вам треба б подбати про власний гарем!