— Хіба я знаю? Якогось чоловіка. Чужого. Його знайшли там, у сарайчику. Менше, ніж за сто ярдів від місця, де лежало тіло хазяїна. Та це ще не все. Його вбили тим самим кинджалом…
ДРУГИЙ ТРУП
За мить я вже був біля сарайчика. Двоє поліцаїв розступилися, пропускаючи мене всередину.
В напівтемряві розгледів Жіро, котрий рачкував із кишеньковим ліхтариком у руці, вивчаючи кожний дюйм підлоги. Він стрів мене похмурим поглядом.
— Він там, — промовив презирливо і показав променем ліхтаря, немов пальцем, в дальній куток.
Я ступив кілька кроків. Мрець лежав на спині. Середній на зріст, смаглявий, мабуть, років п'ятдесяти, в охайному темно-синьому костюмі гарного покрою, напевне, замовленому у дорогого кравця, але вже поношеному. Обличчя спотворене судомою, а в грудях, якраз там, де серце, виблискувало чорне держално. Я впізнав зловісний кинджал, який вчора вранці показував Попелюшці.
— За мить має з'явитися лікар, — сказав Жіро. — Він, правда, не потрібен: причина смерті очевидна. Удар кинджалом прийшовся в саме серце…
— Коли це сталося? Вночі?
Жіро заперечно хитнув головою:
— Навряд. Не хочу випереджати висновки медицини, та, на мою думку, він помер понад дванадцять годин тому. Коли ви востаннє бачили кинджал?
— Вчора вранці. Приблизно о десятій.
— В такому разі я схиляюся до думки, що злочин було вчинено невдовзі по тому.
— Але повз сарайчик весь час проходили люди.
Жіро розсміявся:
— Ви робите казкові успіхи! Хто сказав, що його вбито тут?
— Ну… Я припустив, що тут.
— Оце так детектив! Подивіться на труп. Хіба людина з ножем у серці падає так, як цей — випроставши ноги і з руками вздовж тіла?.. А хіба людина лягає сама на спину і, не опираючись, не захищаючи себе, дозволяє встромити в серце кинджал?.. Ні і ні! А тепер подивіться сюди… і сюди… — Промінь ліхтаря бігав по землі, я побачив дивні, неправильної форми сліди. — Його втягли сюди після того, як його було вбито. Тягли двоє, тримаючи за руки і за ноги. На утрамбованій землі подвір'я слідів немає, а тут вони були досить обачними і знищили їх. Та одна з тих двох злочинців була жінка, мій юний друже.
— Жінка?! Але звідки ви це знаєте, коли не лишилось слідів?
— Еге ж, не лишилося… Як їх не затирали, все ж можна безпомилково розпізнати відбитки жіночих черевиків. І ще завдяки цьому… — Нахилившись, він зняв щось із держална кинджала й підніс мені до очей. То була довга чорна волосина, схожа на ту, котру Пуаро знайшов на спинці фотеля у сімейній бібліотеці Рено.
З іронічною посмішкою Жіро знов обкрутив нею кинджал.
— Хай все залишається майже так, як і було! — вигукнув він. — Слідчому це подобається… Ну, помітили ще щось?
Я змушений був заперечно похитати головою.
— Гляньте тоді на його руки.
Я подивився. Нігті поламані й брудні, а шкіра груба. Проте це не говорило мені анічогісінько.
— У джентльменів таких рук не буває, — зверхньо почав Жіро, відповідаючи на мій запитальний погляд. — І навпаки, костюм його — вбрання заможної людини. Чи не правда, це дивно?
— Дуже дивно.
— І жодної етикетки на одязі. Про що це говорить?.. А про те, що цей чолов'яга намагався видати себе за когось іншого. Він маскувався. Чому? Боявся? А може, хотів утекти, сховатися від когось, змінивши зовнішність. Поки що ми нічого не знаємо. Та є одна річ, якої ми певні: він так само прагнув приховати своє справжнє ім'я, як ми довідатися про нього.
Жіро знову подивився на тіло.
— Як і в попередньому випадку, на кинджалі немає відбитків пальців. Убивця знов діяв у рукавичках.
— То ви гадаєте, обидва злочини вчинила одна особа? — нетерпляче спитав я.
Обличчя Жіро непроникне.
— Що я думаю — не має значення. Маршо!
У дверях з'явився поліцай.
— Слухаю вас, пане!
— Де пані Рено? Я послав за нею вже чверть години тому.
— Вона вже йде сюди з сином.
— Хай заходять по одному.
Маршо віддав честь і зник. А за мить з'явився разом із панею Рено. Жіро коротко і рвучко вклонився жінці.
— Сюди, добродійко. — Він провів її в глиб сарайчика і, ступивши крок убік, промовив: — Ось він. Ви його знаєте?
Його пронизливі очі буквально вп'ялись їй в обличчя, намагаючись засікти найдрібніші зміни настрою. Та пані Рено, як мені здавалося, залишалася зовсім спокійною. Занадто навіть спокійною.
— Ні, — сказала вона. — Ніколи в житті не бачила.
— Ви певні?
— Цілком.
— Ви не впізнаєте в ньому одного з ваших мучителів, наприклад?
— Ні, — проте, здавалось, вона на мить завагалася, немов слова Жіро вразили її. — Не думаю. Певна річ, в них були бороди… Фальшиві, на думку слідчого, та все одно, ні! Я певна, цього чоловіка не було серед тих двох.