— Отже…
— Отже, подарувавши один матері, а другий Беллі Дювін, третій він, безсумнівно, залишив для себе. Ні, Гастінгсе, боюся, що це не допоможе нам врятувати його від гільйотини.
— До цього не дійде! — викрикнув я, відчувши гострик біль.
Пуаро не дуже певно захитав головою.
— Ви врятуєте його! — вигукнув я ще рішучіше.
Пуаро глянув на мене.
— Хіба не ви зробили це неможливим, друже?
— Знайдіть якийсь інший шлях, — пробурмотів я.
— Холера б його взяла! Ви сподіваєтесь від мене чудес… Ану, подивимось, що в листі.
Він витяг з нагрудної кишені конверт і став читати. Потім простяг мені аркуш паперу.
— В світі є інші жінки, які страждають, Гастінгсе.
Рука була нерозбірлива, і записка, очевидно, була написана в стані великого збудження.
«Вельмишановний пане Пуаро! Якщо Ви одержите цей лист, благаю Вас прийти і допомогти мені. Нема жодної людини, до якої я могла б звернутись, а Жака треба будь-що врятувати. Навколішки благаю Вас допомогти нам.
Марта Добрей».
Розчулений, я повернув листа.
— Ви підете?
— Зараз же. Викличемо машину.
За півгодини ми були на віллі Маргарет. У дверях нас зустріла Марта і, впускаючи Пуаро, обіруч ухопилася за його руку.
— О! Ви прийшли… Це дуже добре з вашого боку. Я впала у відчай, не знала, що робити. Мені навіть не дозволяють побачитись із ним у в'язниці. Я майже збожеволіла від усіх цих страждань. Невже те, що кажуть, правда, і він не відмовляється, що вчинив цей злочин? Це ж безумство! Неможливо, щоб він міг таке вдіяти! Ніколи, ні на мить не повірю!..
— Я теж не вірю, панночко, — лагідно промовив Пуаро.
— Але чого ж він мовчить?
— Можливо, тому, що хоче вигородити когось, — припустив Пуаро, не зводячи з неї очей.
Марта спохмурніла.
— Намагається вигородити когось? Ви маєте на думці його матір?.. Я підозрювала її з самого початку. До кого перейде все багатство пана Рено? До неї. А носити жалобне вбрання вдови й лицемірити не Так уже й важко. Кажуть, коли його заарештували, вона впала отак… — Марта зробила драматичний жест. — 1 нема сумніву, що їй допомагав пан Стоунер. Їх подою не розіллєш. Щоправда, вона старіша за нього, та коли жінка багата, чоловіки не звертають на це уваги.
— Стоунер у той час був в Англії, — вставив я.
— Він так каже… Та хто знає?
— Панночко, — спокійно сказав Пуаро, — ми маємо працювати разом, отже, не повинні нічого приховувати одне від одного. Насамперед я хочу поставити вам одне питання.
— Питайте, добродію.
— Вам відоме справжнє прізвище вашої матері?
Якусь мить Марта дивилася на нього, а затим неждано заплакала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, — промовив Пуаро і кілька разів поплескав її по плечу. — Візьміть себе в руки. Бачу, це для вас не секрет. Тепер друге запитання: ви знали, ким був пан Рено?
— Пан Рено?.. — вона підвела голову і здивовано глянула.
— Тепер певен, не знаєте. Тоді слухайте мене уважно.
Крок за кроком він детально розповів давню історію, як розповів її мені в день нашого від'їзду до Англії. Марта слухала, приголомшена. Коли Пуаро замовк, вона глибоко зітхнула.
— Ви дивовижна людина! Найвидатніший детектив світу!
Вона легко зісковзнула зі свого стільця і впала перед ним навколішки. І зробила це так невимушено, як уміють лише французи.
— Врятуйте Жака, пане, — вигукнула розпачливо. — Я до нестями люблю його. Благаю вас, врятуйте його, врятуйте!..
НЕСПОДІВАНЕ ЗІЗНАННЯ
Наступного ранку ми були присутні на допиті Жака Рено. Від дня його арешту минув дуже короткий час, усе ж зміни, що сталися за ці дні з молодим в'язнем, вразили мене. Щоки його запали, навколо очей з'явилися темні кола, виснажений, змарніле обличчя, немов у людини, яка кілька днів не спала, в очах божевільний блиск.
— Рено, — почав слідчий, — ви заперечуєте, що були у Мерлінвілі в ніч, коли стався злочин.
Жак відповів не відразу:
— Я… я… вже говорив, що був у Шербурі.
Слідчий різко повернув голову.
— Хай увійде свідок зі станції.
За мить двері прочинилися, й до кімнати увійшов носій зі станції Мерлінвіль.
— Ви чергували в ніч на сьоме червня?
— Так, добродію.
— Ви були на платформі, коли о 23.40 прибув потяг.
— Так, добродію.
— Подивіться на в'язня. Чи впізнаєте в ньому одного з пасажирів, котрі прибули до Мерлінвіля тим потягом?
— Так, добродію.
— Може, ви помиляєтесь?