— Скільки часу він лежав там мертвий?
Відповів доктор Дюран:
— Я оглянув тіло о десятій ранку. Смерть настала за сім годин до того, а можливо, і за всі десять.
— Гм… Виходить, десь між північчю і третьою ранку.
— По-моєму, так. А за словами пані Рено — десь після другої. Це дозволяє встановити час ще точніше. Смерть настала раптово, і самогубство тут повністю виключене.
Пуаро подякував рухом голови.
— Служниці розв'язали мотуззя, яким було зв'язано пані Рено, — вів далі комісар Бекс. — Вона була страшенно квола, майже непритомна від болю, спричиненого мотузками. Виявляється, двоє незнайомців у масках серед ночі прокралися до опочивальні, заткнули їй кляпом рота і зв'язали, а чоловіка силоміць повели з собою. Про все це ми довідались від слуг, бо пані Рено, почувши трагічну новину про смерть чоловіка, впала в прострацію. Доктор Дюран призначив їй заспокійливе, але ми ще не мали нагоди допитати її.
Комісар замовк.
— Хто ще мешкає тут?
— Стара Франсуаз, економка, яка багато років служила ще попереднім господарям вілли Женев'єв. Живуть на віллі також сестри Уляр — Деніз та Леоні. Вони родом із Мерлінвіля, їхніх батьків знають усі й поважають. Шофера свого пан Рено привіз із Англії, але зараз він у відпустці. І, нарешті, пані Рено та її син пан Жак Рено. Його зараз теж нема вдома.
Пуаро схилив голову.
— Маршо! — покликав пан Оте.
З'явився поліцай.
— Приведіть жінку на ім'я Франсуаз.
Поліцай віддав честь і зник. А за хвилину чи дві повернувся з переляканою Франсуаз.
— Ваше ім'я Франсуаз Арріше?
— Так.
— Ви вже давно служите на віллі Женев'єв?
— Одинадцять років у пані віконтеси. А коли вона продала віллу цієї весни, я погодилась залишитися з цим англійським мілордом. Хіба могла уявити…
Слідчий обірвав її:
— Безумовно, безумовно. Тепер, Франсуаз, скажіть: хто повинен замикати на ніч парадні двері?
— Я. Завжди це робила я сама.
— А вчора ввечері?
— Замкнула, як завше.
— Ви певні?
— Присягаюсь усіма святими.
— О котрій годині?
— Як завше, о пів на одинадцяту.
— А решта домочадців на той час вже піднялися до своїх кімнат?
— Пані пішла нагору незадовго перед тим. Деніз та Леоні дочекалися мене, і ми піднялися разом. Хазяїн сидів у себе в кабінеті…
— То, виходить, відімкнути двері пізніше міг тільки сам пан Рено?
Франсуаз знизала широкими плечима.
— Навіщо б він це робив, коли навколо так і шастають грабіжники та вбивці! Вигадаєте ж таке! Хазяїн не був ідіотом. Мені здається, він міг відімкнути двері лише дамі…
— Дамі!.. Кого ви маєте на оці?
— А кого ж іще, як не жінку, що вчащала до хазяїна?..
— Хіба вчора ввечері його навідувала жінка?
— Так, пане слідчий. І не тільки вчора. Вона вчащала й раніш.
— Хто вона? Ви знали її?
— Звідки б мені знати, хто вона? Я не впускала її вчора.
— Он як! — скрикнув слідчий, стукнувши кулаком по столу. — Збираєтесь жартувати з поліцією? Вимагаю, щоб ви негайно назвали ім'я жінки, котра вечорами навідувалася до пана Рено!
— Поліція… поліція… — пробурчала економка. — Хіба я думала, що доведеться мати діло з поліцією? Якщо хочете знати ім'я тієї жінки, то, будь ласка, пані Добрей!
У комісара вихопився вигук полегшення, він увесь подався вперед.
— Пані Добрей? З вілли Маргарет, що нижче по шосе?
— Саме це я і сказала. О, вона дуже гарна жінка… — І стара презирливо хитнула головою.
— Пані Добрей, — тихо промовив комісар. — Неймовірно!
— От тобі й маєш! — бурмотіла собі під ніс Франсуаз. — Хіба почуєш щось інше, коли говориш правду!
— Ви невірно нас зрозуміли, — промовив слідчий примирливо. — Ми були просто здивовані. Виходить, пані Добрей і пан Рено… — Він делікатно замовк. — Так? Це у вас не викликає жодних сумнівів?
— Звідки мені знати? Але що ви подумали б? Мій хазяїн дуже багатий англійський мілорд, а пані Добрей бідна, але вельми пишна тілом. Звісно, вона жінка з романтичним минулим. Вже немолода, правда, але приваблива. Повірте, я на власні очі бачила, як ласо чоловіки дивляться їй вслід на вулиці. Крім того, останнім часом у неї з'явилися гроші, все місто про це говорить…
Пан Оте задумливо погладжував бороду.
— А пані Рено? — видобув він нарешті слово. — Як вона ставилась до їхньої… дружби?
Франсуаз знизала плечима.
— Вона завжди поводилася дуже привітно, дуже чемно. Здавалося, нічого не запідозрювала. Але хіба це легше для серця? Воно все одно страждає, добродію. Я бачила, з кожним днем пані дедалі бліднішала й худла. В ній важко було пізнати жінку, котра приїхала сюди лише місяць тому. Хазяїн теж надто змінився. Нерви його весь час були так напружені, що, здавалось, ось-ось не витримають. Це впадало в очі. В домі панувала така атмосфера… Ніякої стриманості, ніякої обережності. У Франції так не роблять. Це, безумовно, англійський стиль.