— Так, — зауважив пан Оте, і в голосі його забринів сумнів. — Але духівниця, котра ставить сина пана Рено у суцільну залежність од матері, либонь, дещо несправедлива. Аби пані Рено вирішила одружитися вдруге і підпала б під вплив нового чоловіка, юнакові, можливо, ніколи не перепало б жодного пенса з батькових грошей.
Пуаро знизав плечима.
— Люди в більшості своїй — зарозумілі й пихаті істоти. Панові Рено, безсумнівно, і на думку не спадало, що його дружина в раті його наглої смерті може одружитися вдруге. Що ж до сина… Залишити всі гроші матері було, далебі, вельми мудрою пересторогою. Сини заможних батьків, як правило, «шалені».
— Напевне, ви маєте рацію. Тепер, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину. На жаль, тіло вже забрали, але, певна річ, його сфотографували в усіх можливих ракурсах, і, як тільки знімки будуть готові, ви ознайомитеся з ними.
— Дякую, добродію. Ви вельми люб'язні.
Комісар підвівся:
— Ходімте зі мною, панове.
Він прочинив двері і церемонно вклонився Пуаро, пропускаючи його вперед.
Той з не меншою чемністю ступив крок назад і вклонився комісарові.
— Лише після вас.
— Спочатку ви, добродію.
Все ж вони вийшли із зали.
— Он та кімната — кабінет, га? — раптом спитав Пуаро, вказуючи на двері навпроти.
— Так. Бажаєте оглянути? — З цими словами комісар відчинив двері, і ми зайшли до кабінету.
Для себе пан Рено вибрав невелику кімнату, але умеблював її з вишуканим смаком і комфортом. Біля вікна стояв письмовий стіл з багатьма шухлядами. Перед каміном два оббитих шкірою фотелі. Поміж ними круглий стіл, а на ньому останні числа журналів та нові книги.
Хвилину Пуаро нерухомо вивчав кімнату. Потому ступив крок уперед, підняв зі столу журнал і легко провів пальцями по стільниці, а потім по спинках шкіряних фотелів. Наслідки перевірки явно задовольнили його.
Він усміхнувся. Мовляв, ви вже добре мене вивчили. Дякую, друже мій.
— Жодної пилиночки. Та, либонь, це той випадок, коли шкода, що немає.
Його гострі, як у птаха, очі бігали по кімнаті.
— А! — нарешті з полегшенням вигукнув він. — Килим біля каміна лежить нерівно, — і схилився поправити його.
Раптом викрикнув щось і випростався, тримаючи в руці невеличкий клаптик рожевого паперу.
— Невже у Франції, як і в Англії, — зауважив він, — служниці забувають підмітати під килимками?
Бекс узяв клаптик рожевого паперу, і я підійшов до комісара.
— Впізнаєте, Гастінгсе, чи не так?
Спантеличений, я заперечно хитнув був головою. Але характерний рожевий колір паперу був дуже знайомий. Комісар здогадався про все раніше за мене.
— Клаптик банківського чека! — вигукнув він.
Шматок паперу був невеликий, близько двох квадратних дюймів. На ньому чорнилом було написано «Дювін».
— Добре, — сказав Бекс, — виписано його було людині на ім'я Дювін чи, може, це прізвище того, хто приніс сюди чек.
— Гадаю, перше припущення слушне, — промовив Пуаро. — Бо, коли не помиляюсь, це почерк пана Рено.
Порівнявши почерк на чеку і в записній книжці-щоденнику на письмовому столі, пересвідчились: Пуаро був правий.
— Боже мій, — прошепотів комісар глухо, — уявити не можу, як я це прогледів.
Пуаро засміявся:
— Звідси висновок — завжди дивіться під килимки! Мій приятель Гастінгс, котрого ви бачите тут, підтвердить, що я страждаю від будь-якого безладдя. Коли я побачив, що килимок перед каміном зім'ятий, то сказав собі: «Ага! Коли стілець відсували, ніжка зачепилась за килимок. Можливо, під ним щось є, чого не помітила чесна Франсуаз».
— Франсуаз?..
— Може, Деніз чи Леоні. Той, хто прибирав кімнату. Оскільки ніде жодної порошинки, кімнату, напевне, підмітали сьогодні вранці. І перед моїми очима виникає сцена, котра сталася вчора, можливо, навіть увечері. Пан Рено виписує чек людині, прізвище якої Дювін. Пізніше чек розривають, а його клаптики розкидають по підлозі. Сьогодні вранці…
Але пан Бекс вже нетерпляче смикнув мотузку дзвінка.
З'явилася Франсуаз. Так, на підлозі було безліч клаптиків паперу. Що вона зробила з ними? Певна річ, кинула у піч на кухні. Що ще можна з ними робити?
Відпускаючи стару, Бекс у відчаї махнув рукою. Потому обличчя його проясніло, він підбіг до письмового столу і за мить вже, квапливо перегортав сторінки чекової книжки небіжчика. Але знов безнадійно опустив руку: останній контрольний корінець був чистий.