Так от, я надпила маленьким ковтком кави, приготовленої за спеціальним рецептом. Справді, напій був смачний, духмяний, ніби настояний на трункові якихось особливих цілющих трав. А шахіст почав розводитися про щастя. “Люба моя принцесо, — швидко говорив він. — У наш цивілізований вік поширена думка, нібито сучасна людина не прагне знайти особисте щастя. Абсурд. Наприклад, я знайшов його на старості літ у тому, що вивчаю, як люди думали про щастя і як вони його розуміли. От, скажімо, ви… Як ви розумієте щастя?” Уявляєш, Славку, моє становище? Я не чекала такого повороту розмови, не знала, що відповісти, бо ніколи не замислювалася над подібними дурницями, а тому відповіла, аби щось сказати: “Щастя — це коли тебе розуміють”. — “Що ж, гарне визначення, — сказав він. — Але хіба ви вже така складна натура, що вас ніхто не розуміє?..” — “Мабуть, так, — відповіла я. — Мене ніхто не розуміє, навіть ніхто не хоче розуміти, адже кожен хоче, щоб розуміли тільки його, а сам залишається байдужим до іншої людини. Я це глибоко відчуваю, що приносить мені багато прикростей. Тож про яке щастя тут може бути мова? А втім, може, я помиляюся…” — “Помилятися, кажуть, — велике нещастя, — він запропонував мені сигарету, але я, подякувавши, чемно відмовилася, і вів далі: — А я гадаю, найбільше нещастя — ніколи не помилятися. Але ви, мабуть, маєте рацію: втіха від щастя, як і від багатства, не є повною, коли немає поруч друга. Та вам це не загрожує. Ви ще така молода, моя чарівна принцесо. У вас усе ще попереду. Знайдеться, обов’язково знайдеться людина, яка зрозуміє вас, і ви будете щасливою. Зрештою, все це відносно. Я теж можу показатися вам людиною глибоко нещасливою і викликати сумну посмішку. Мовляв, нещасливий розмірковує про щастя і в тому занятті знаходить його. Але це не так. Моє щастя в тому, що я завжди намагаюся бути самим собою або просто бути. Розумієте, бути. Більшість людей у наш час находять своє щастя у тому, щоб мати, а не в тому, щоб бути. Мати всього якомога більше: речей, грошей, влади… І в жертву цій пристрасті поступаються своїм щастям — бути. — Він підійшов до книжкової шафи, взяв якийсь старовинний фоліант, погортав сторінки і прочитав: — “Дуже нерозумно чинить той, хто вважає, ніби щастя людини міститься у самих речах, хоч насправді воно цілком залежить від уяви. Адже людський розум зліплений так, що набагато більше цінує вигадку, ніж правду. В той час як платонівський мудрець, вийшовши з печери, споглядав справжні речі, інші вдовольнялися тінями й образами речей, не виходячи з неї. Хто з них щасливіший при цьому, сказати важко”. — Він загорнув книжку, поставив її на полицю і, попихкуючи сигаретою, вів далі: — Скажімо, я знаю чоловіка, який одного разу побачив себе уві сні багатим і понад усе на світі волів, щоб цей сон тривав усе життя. Ось так, люба принцесо, люди обманюють самі себе. Ну, як кава?” — запитав. “Смачна, дуже смачна, — похвалила я і запитала: — То за яким рецептом ви її готуєте?” — “Е, то довга й сумна історія, — сказав він. — Навчився там, — знову показав рукою на стелю. — Там ще й не такого навчишся. Але про те мені набридло розповідати, до того ж ніхто мені не вірить…” — “Чому ж? — запитала я. — Дуже цікаво було б послухати. Я дещо чула від людей про ваші мандри, але не надавала тому ніякого значення, бо теж не вірила, а от тепер, знову перечитавши вашу повість, зацікавилася тими розповідями і наважилася… Власне, я тому й прийшла до вас…” — тут я, Славку, зрозуміла, що може розпочатися справжня розмова, потяглася до сумочки, витягла з неї хусточку й непомітно натиснула ось на цю кнопочку. І вся наша подальша розмова — ось тут, у цій косметичці. Будете слухати разом із шефом. А тепер — нехай покортить…
— М-гу, цікавий старий, — сказав Станіслав. — Пощастило тобі, Офелійко. Згодься, не кожному доводиться зустрічатися з такими людьми. До того ж ця зустріч потрібна для справи. Пощастило…
— Гадаю, тобі доведеться зустрітися з таким же типом. Маю на увазі Гаркунового співавтора, Олеся Козира.
— А ти щось і про нього дізналася?
— Кажу ж: нехай покортить. — Ніна глянула на годинник: — Ой, залишається двадцять хвилин. Дай-но мені трохи відпочити, зібратися з думками. Залиш мене. Та й оцю машинерію треба налаштувати, щоб було гарно чути. Вона в мене інколи вередує.
— То я вже йду.
— Йди, Славцю, йди. Підготуй Шатрова. Вам доведеться таке почути… таке… — Ніна розвела руками й затріпотіла розчепіреними пальцями. — Словом, сенсація…
Шатров розмовляв із Станіславом, коли Ніна, причинивши двері його кабінету, прилаштувалася за столом і почала налагоджувати свою косметичку.
— Детектив-самоук, — кивнув на неї Шатрову Станіслав. — Як у кіно.
З косметички почувся тріск, якесь шаркання, потім глухий невиразний чоловічий голос.
— Це він, — сказала Ніна. — Гаркун. Наш уславлений вуличний шахіст.
ГОЛОС ГАРКУНА. Якщо вже ми заговорили про щастя, хочете, я розкажу вам одну цікаву притчу?
ГОЛОС НІНИ. З великим задоволенням.
ГОЛОС ГАРКУНА. Свого часу, мила моя принцесо, чоловік і жінка стали перед божим престолом, щоб попросити собі нової ласки. Першим заговорив чоловік і побажав отримати неоціненне достоїнство — мудрість. Його прохання задовольнили. Потім підійшла жінка і, розміркувавши, що вона не голова і не ноги, а обличчя, із зворушливою усмішкою попросила божого майстра наділити її вродою. “Бути по-твоєму, — мовив великий отець небесний, — бути тобі вродливою, але сплачуватимеш ти за це слабкістю”. Обоє відійшли від престолу вдоволеними. Дійшли слухи про це до Фортуни, і розгнівалася вона, вважаючи себе ображеною, що ті не згадали про удачу, щастя. “Поживем — побачим, — сердито сказала вона. — Цікаво, чого досягнуть ті нещасні — він із своєю мудрістю, а вона зі своєю вродою, якщо в обох не буде ні удачі, ні щастя. Тож нехай знають: віднині я оголошую війну і мудрості, і вроді. Що-що, а це я вже зумію зробити — не бути йому щасливим і їй розумною”. З того дня, кажуть, людям ученим і розумним немає щастя: ніщо їм не вдається, ніколи їм не щастить, зате щасливі — дурні, блага і нагороди — невігласам. Якщо немає у людини щастя, не допоможуть їй ні знання, ні багатство — ніщо не допоможе. А для жінок з того часу припасувалася приказка: “Дурненька — вродливенька”. І хай ти будеш сонцем вроди, без щасливої зірки загинеш. Ось така притча, люба моя принцесо. І так воно було чи ні, але в житті часто трапляється саме так. По собі знаю…
ГОЛОС НІНИ. Як же ви спізнали на собі дію цієї притчі?
ГОЛОС ГАРКУНА. Слухайте. Може, хоч ви зрозумієте мене. А то — кому не розповідай — як об стіну горохом. Не вірять, і край. Ще й підсміхаються. І я перестав про це згадувати. Отже, почну все по порядку. Працював я тоді в науково-дослідному інституті анабіозу. Саме група вчених та лікарів, яку я очолював, удостоїлася честі провести той експеримент, про який ми пізніше писали разом із Олесем Козирем у своїй повісті і який свого часу облетів увесь світ. Роботи було багато, ми тижнями не виходили з інституту, відчувалася перевтома, та нам було не до неї, адже такий експеримент ставився вперше і нам потрібно було все продумати, врахувати кожну дрібницю: від цього залежала доля людей, отих трьох приречених. І ми старалися. А потім, коли все влаштувалося, коли саркофаги з морозильниками було замуровано у підземеллі інституту, нам дихнулося вільніше і ми вперше мали змогу скористатися вихідним, виїхати на природу по гриби. Тоді я був запеклим грибівником. Можливо, залишився б ним і досі, якби не той випадок. Пам’ятаю як зараз, 15 вересня рано-вранці ми виїхали автобусом і близько десятої були вже в лісі, місця ми ці знали, грибів там, скажу вам, хоч греблю гати. У мене тут були свої заповітні галявини, і я, не зволікаючи, відразу ж поспішив до них, домовившись із колегами зустрітися о п’ятнадцятій годині тут, біля автобуса. Сироїжок я не збирав, а тому попрямував через сосняк і заглибився у мішаний — дуб з березою — ліс. За якихось дві години набрав кошик бабок і кошик білих. Сонце почало припікати, ранкова прохолода поступилася місцем паркій спеці, і я, притомившись, вирішив зробити перекур. На сонці, що пробивалося крізь віття дерев, мене розморило, і я заснув. Спав, мабуть, не довго. Розбудив мене дятел, що довбав кору сосни над головою. Я сів, протер очі, дивлюся, а з поля, що проглядалося з лісу, йдуть якісь люди. Троє. Спершу я подумав, що то наші грибівники шукають мене, почав гукати: “Агов! Я тут!” Вони й попрямували до мене. Дивлюся — ні, не наші. Одяг на них якийсь химерний: скафандри, шоломи з відкритими, ніби дверцята, стулками для обличчя. “Мабуть, льотчики, — подумав я. — Ті, що гербіциди по полях розсівають, шкідників нищать”. Підійшли. Привіталися. Показав я їм свої трофеї. Вони подивилися, перезирнулися між собою. А потім один з них, високий бородань, каже: “Ходімо з нами, ось тут недалечко, на сусідній галявині грибів тих… Хоч граблями загрібай. Іди, покажемо”. Я пішов за ними. Через перелісок вийшли на галявину. Дивлюся, а там під кущами виблискує проти сонця якась чудернацька штукенція. Ракета не ракета, але й не літак. Не знаю, як вам і пояснити, що вона собою нагадувала. Якась громіздка напівсфера з безліччю пружних відростків, що, наче щупальця спрута, обмацували простір. Та тоді, правду сказати, мені було не до того, щоб роздивлятися, бо я таки добряче злякався. От тобі й гриби!.. “Невже інопланетяни?” — подумав я. А бородань підійшов ближче, взяв за руку, ніби обценьками стиснув, і так спокійненько питає: “Що, Антоне Карповичу, анабіозом займаємося? Експериментуємо на живих людях?” І позирнув на мене так, ніби до кісток вогнем пропік. Тут у мене зовсім душа в п’яти опустилася. Я остовпів, не знав, що сказати, а він вів своєї: “А знаєте, чим отой експеримент закінчився? Не знаєте? Отож-бо. Хочете, ми влаштуємо вам зустріч з вашими пацієнтами уже там, на тому-світі, куди ви їх спровадили? Не хочете? Воно й не дивно. Краще спровадити туди інших, а самому спокійнісінько гриби збирати… Гарно придумано”, — засміявся надривним сміхом.