ГОЛОС НІНИ. А звідки ж вони дізналися, хто ви?
ГОЛОС ГАРКУНА. Не збагну й досі. Але ж дізналися… “Хто ви такі, що вам від мене потрібно? Облиште свої недолугі жарти”, — я хотів вивільнити руку, але бородань тримав її міцно. Тут підійшли й інші, взяли мене попідруч і, підштовхуючи в спину, потягли до своєї машинерії, яка вибивала очі гострим металевим блиском. Гриби мої розсипалися, я почав кричати, кликати на допомогу. Але мене ніхто не почув, ніхто не обізвався. Відкрили люк, втиснули всередину.’З переляку я навіть не розгледів, що там було. Пам’ятаю тільки, що каюта, до якої я потрапив, була просторою. Після лісової задухи дихалося там легко. Я нарешті збагнув, що це не сон і не жарти. “Так і є. Інопланетяни”, — знову подумав я. Треба було щось робити, але що саме — я не знав. У фантастичних романах я читав про те, як іноді інопланетяни забирали із собою землян, і там майже завжди вони зображалися якимись потворами, а тут — такі собі люди як люди, вони нічим не відрізнялися від мене. Та і до чого тут фантастика? Адже я жив у реальному світі, займався цілком реальними земними справами — і на тобі… Якісь недоречні жарти…
ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, невже й справді вони нічим не відрізнялися від нас?
ГОЛОС ГАРКУНА. Кажу ж нічим. Люди як люди. Але слухайте далі. До мене в каюту крізь люк протиснулися ті троє. Бородатий підійшов до стіни, натиснув на якусь кнопку, стіна розсунулася. Він пірнув у чорну дірку, через хвилину-другу з’явився знову, несучи під рукою скафандр. “Одягніть! — наказав, поклавши скафандр на підлогу. — І приготуйтесь до подорожі. У нас залишається мало часу”. Мене швидко роздягли, облили одяг якоюсь рідиною, і він розчинився, випарувався через люк, наче його й не було. Моє тіло теж оббризкали чимось пахучим і холодним, а потім обмундирували в скафандр, на голову наділи шолом, вмостили у фотель, в якому я зручно напівлежав, руки й ноги прив’язали до спеціальних поручнів. “Так буде краще, Антоне Карповичу, — сказав бородань. — Відпочивайте, почувайте себе як удома і не турбуйтеся. З вами нічого не станеться. Ми за вас відповідаємо головами. Все. Щасливої дороги”. І зникли. Я залишився сам. Невдовзі люк зачинився, фотель піді мною здригнувся, легенько завібрував, мої скроні щось стиснуло, я заплющив очі й далі не пам’ятаю нічого. Не знаю, скільки минуло часу, а коли отямився, побачив ту ж саму галявину в лісі, тільки дещо просторішу, дерева стояли тепер далі, утворивши півколо, що двома кінцями виходило у відкритий простір поля, на якому тужавими сплесками хвиль вітер гнав до обрію золотаве колосся пшениці. Я лежав на траві під розлогою старезною сосною в оточенні незнайомих мені людей, що з цікавістю розглядали мене, немов якусь викопну доісторичну істоту. “Де я, що зі мною діється?” — запитав у них, намагаючись осмислити все, що сталося. “Нічого особливого, — підійшов ближче бородань. — Ви потрапили всього-на-всього у XXV сторіччя. Не втомилися, мандруючи в часі?” Почував я себе добре, наче після міцного сну, але незрозуміла тривога охопила все єство, я тримався непевно, не знав, вірити чи ні словам бороданя, бо все це було схоже на якусь незрозумілу гру. Корабля, в який мене затягли, не було й близько. Моє тіло обтягав не зовсім зручний скафандр. Я звівся на ноги, ступив крок, другий. Ні, все гаразд, час кінчати з цією химерією та йти на розшуки своїх, а то ще, чого доброго, поїдуть без мене, і тоді спробуй дістатися з цього лісу — рейсові автобуси звідти не ходили. “Ось що, дорогенькі мої, — звернувся до людей, — пожартували, й досить, мені пора збиратися додому, поки не пізно”. — “Ніхто з вами й не думав жартувати, — знову озвався бородань, — але ви не хвилюйтеся, все буде гаразд, шановний Антоне Карповичу. Скидайте скафандр та перевдягніться ось у цей костюм. — Він поклав переді мною світлий старанно випрасуваний костюм, легку сорочку і новенькі черевики. — Приведіть себе в порядок і ходімо з нами. Автобусів у нас немає, до міста полетимо дещо незвичним для вас транспортом — геліобусом. Там на вас чекають”. — “Що?” — все ще не вірив я у примхи долі. Та що вдієш… Довелося повірити.
ГОЛОС НІНИ. Неймовірно.
ГОЛОС ГАРКУНА. От бачте, і ви починаєте сумніватися в правдивості моєї розповіді. Отак усі. Думають, що я вигадую, фантазую або несповна розуму. А для мене, вже тепер, нічого незвичайного немає. За 500 років після нас люди навчилися долати час, і їм не становило ніяких труднощів потрапити в той час, який їм був потрібен. Та я це зрозумів пізніше, коли пожив серед них. А тоді я й сам не вірив у це, думав, що завезли мене кудись на іншу планету — таким усе було незвичним, хоч пізніше дедалі більше переконувався, що я на цій таки нашій землі, у рідному місті, хоч воно невпізнанно змінилося, і тільки старовинні пам’ятки архітектури нагадували, що це воно, місто, в якому я народився і прожив тридцять п’ять років.
ГОЛОС НІНИ. Цікаво, який вигляд мало наше місто там у майбутньому?
ГОЛОС ГАРКУНА. Довго розповідати, моя люба принцесо. Але в загальних рисах воно описане в нашій повісті. Ми намагалися нічого не вигадувати — писали про те, що бачили. Вразила мене приземленість архітектури, довершеність ансамблів, транспорт, урівноважений ритм життя — без зайвої метушні та напруги. Тиша, спокій…
ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, а що ви можете сказати про свого співавтора Олеся Козира?
ГОЛОС ГАРКУНА. Познайомилися ми з ним уже там, в ізоляторі, куди нас спровадили в перші дні перебування між людьми XXV сторіччя, або в суспільстві Космічної єдності, як вони його називали. Потішний чолов’яга. Але то окрема розмова. Ми разом проходили карантин, нам робили різні там прищеплення, словом, все як належно. Там ми і подружилися, про всяк випадок обмінялися адресами, адже ніхто з нас не знав, що чекає на нас завтра і чи зійдуться ще наші дороги, хоч нам гарантували повну безпеку і повернення додому. Він не з нашого міста, мешкає у курортному приморському містечку, тож після повернення запросив мене до себе погостювати, відпочити, оздоровитися. Я поїхав. Ми довго бродили берегом моря, купалися, смагли на південному сонці, вели безклопітне життя, згадуючи наші незвичайні мандри. Саме тоді й виникла ідея написати повість, аби розповісти людям про все, що ми знали. І ми її написали.