Додому дісталися вночі. Людочка поклала Женю на своє дівоче ліжко-диван. Сама згодом лягла поруч. Не могла заснути, дивилася на дочку, думала про майбутнє. У сусідній кімнаті уже годину деренчав телефон. Він верещав набридливим зумером на всю квартиру, як тільки ці четверо зайшли до оселі. Людочка підскочила до слухавки, з якої навіть на відстані чулися погрози Миколи, брудна лайка, крики. Поклала тоді слухавку й прикрутила звук дзвоника. Але він усе деренчав і деренчав, передаючи оголений нерв Колі, який залишився в інших світах.
Женя також не спала, але не виказувала цього. Лежала тихенько, принишкнувши, водила розплющеними очима, обдивляючись у темряві кімнату, притискалася до матері, міцно обнімала її за шию.
Уранці, щойно зійшло сонце, дівчинка зірвалася з ліжка, подріботіла по всій квартирі, відчиняючи двері в інші кімнати, радісно вигукуючи:
– Mamy, there is no monsters here![12]