Довгоочікувана весна хоч і забарилася, але таки настала. За декілька днів місто звільнилося від снігу. Бігли-вирували вулицями тихого Міккелі божевільні потоки, ніби в усьому місті прорвало каналізацію. Городяни походжали у шортах, майках та зимових «Катерпіллерах».[9] Дітлахи в літньому одязі молотили набридлий сніг гумовими чобітьми, розбризкуючи сіру масу навкруги. Повсюди вирувало язичницьке поклоніння праматері-Весні, яка приходила у ці краї раптово й відразу з літньою спекою та яскравим сонцем.
Біженський табір, на відміну від міста, ще не поринув у веселощі з приводу зміни сезонів. До лісу тепло не пропускали могутні сосни, які тримали сонячне проміння у верховітті й, стоячи по коліна в снігу, пихато відмовлялися від теплого дарунка природи.
Жужа, на її превелике задоволення, почала відвідувати школу, взялася активно вивчати фінську. Хай якою складною була ця мова, біженка старанно підходила до навчання – зубрила вдома, дослухалася порад учителя, чіплялася до фінів, що працювали у притулку, аби ті побільше розмовляли з нею задля практики. Згодом могла спілкуватися на вулицях містечка, використовуючи мовний мінімум: «пейве, кітос, уксі-каксі, терветулоа» чи відповісти бодай сяк-так на поставлене просте запитання.
На той час Рандо та Петю вкотре вислали з країни. Їх розсекретили. Довго за ними слідкували. Збирали компромат. А коли прийшли по хлопців із ордером на обшук, то в їхній кімнаті у «Варсавуорі» виявили цілий склад побутової техніки та іншого краму, який вони, втративши пильність, зносили щоденно до своєї оселі. Людочка згадувала, як весело Рандо розповідав:
– Ми беремо телевізор у відділі побутової техніки в супермаркеті. Нам його пакують та питають, чи ми будемо тут платити. Ми кажемо, ні, на касі. Тоді, проходячи повз загальну касу, яка зазвичай знаходиться на великій відстані від технічного відділу, повідомляємо, що заплатили там. Вони вірять. Що тут скажеш? Лосі!
І ось тепер хлопців депортували. Бабенки самі цього не бачили, але чутки дійшли з сусіднього табору. Кажуть, хлопці зовсім не хвилювалися. Їх запитали: «Будете сидіти у в’язниці чи поїдете додому?» Вони мали вибір. Трохи посперечалися між собою, бо Петя згоден був пересидіти рік у буцегарні, а Рандо наполягав на поверненні до Естонії.
– Бідолашні, – пожалкувала за ними Людочка.
Микола скривився в усмішці й упевнено додав:
– Не хвилюйся, скоро ми їх побачимо.
Зважаючи на те, що хлопців депортували безліч разів, Людочка повірила у їхнє швидке повернення.
Українські біженці обростали новими друзями. Жужа товаришувала з родиною, що приїхала з Нижнього Новгорода, який донедавна називався Горьким. Скромні, інтелігентні та тихі росіяни Авдєєви. Світлана, огрядна жінка, виглядала старшою за той вік, який озвучувала (казала, що їй тридцять). Художниця, працювала з керамікою, соломою, робила чудові вітражі. Закінчила Кишинівське художнє училище, бо сама була родом із Молдавії. Її чоловік, Семен, інтелігентний підтягнутий імпозантний вусань, що курив самокрутки та носив шийну хустину, був помічником режисера на Горьківській кіностудії. Жужа любила слухати його розповіді вечорами. На відміну від Бабенків, які жодного разу не скористалися каміном, Авдєєви щовечора розводили багаття, дрова потріскували за залізними ґратиками, ставало затишно, камерно й по-мистецькому богемно. Світлана й хвилини не сиділа без діла – як не вишивала, то місила глину, як не майструвала із соломи, то викладала камінчики, назбирані на доріжках табірного містечка. Сєня розповідав цікаві історії з життя відомих радянських акторів, яких мав честь бачити на знімальних майданчиках.
9
Caterpillar – американська корпорація, що виробляє спецтехніку, а також мобільні телефони для важких умов та взуття; тут – марка взуття.