Перетинаючи поле, він почув стукіт сокир від річки, де теслі збивали перегорожі для кінного бою та високий поміст для шляхетних глядачів. Пахолки ставили ще кілька нових шатрів, а прибулі раніше лицарі відсипалися після нічної гулянки або сідали снідати. Дунк унюхав дими багать, пахощі підсмажуваного м’яса.
На північ від луки текла річка Кучерявка — вітка могутнього Мандеру. За мілким бродом лежало містечко та замок. У своїх мандрах зі старим лицарем Дунк бачив немало базарних містечок. Це було гарніше за багато інших. Його чистенькі білені хатки, криті соломою, вабили затишком. Коли Дунк був малий, то часто думав: якби ж поселитися у такому місці, мати дах над головою, прокидатися щоранку в тих самих стінах. «Може, ще й поселюся. І Яйк теж. Всяке трапляється. Ставалися з людьми й дивніші речі.»
Замок Ясенбрід був вимуруваний з каменю у три кути. На кожному куті височіла кругла башта заввишки сажнів зо п’ять, а між ними бігли товсті мури з бійницями. Над мурами за вітром майоріли жовтогарячі прапори з білим сонцем та кутником — знаком господаря замку. Стражники у жовтогарячій з білим ліберії стояли коло воріт з галябардами у руках, та не стільки стерегли браму, скільки витріщалися на подорожніх і жартували з гарненькою скотаркою. Дунк натягнув повід перед бородатим коротуном, що здався йому схожим на очільника, і запитав про розпорядника забави.
— Це тобі до Плюмера, тутешнього управителя. Пішли, покажу.
Усередині двору Бистроніжку забрав хлопчик-стайняр. Дунк закинув побитого щита пана Арлана за плече і пішов за стражником до башти, вмурованої у кут замкової стіни. Круті кам’яні сходи вели просто на мур.
— Бажаєш записати на турнір свого пана? — запитав стражник, поки вони тупали нагору.
— Бажаю записати самого себе.
— Овва, перепрошую пана лицаря! — Стражник, схоже, глузував; Дунк не міг сказати напевне. — Онде двері. Заходьте, а я піду собі вартувати.
Дунк штовхнув двері та зайшов. Управитель сидів за столом, поставленим на кобильниці, й дряпав щось пером на пергамені. Він мав рідке сиве волосся та вузьке обличчя з гострими рисами.
— Га? — запитав управитель, піднявши очі. — Чого вам, добродію?
Дунк причинив за собою двері.
— Ви управитель Плюмер? Я прийшов на турнір. Записатися до забави.
Плюмер зібгав губи.
— Змагання, які влаштовує мій пан, призначені для лицарів. Ви є лицарем?
Дунк кивнув, гадаючи, чи не червоніють в нього вуха.
— Може, пан лицар ще й ім’я мають?
— Дунк. — Нащо він це ляпнув? — Дункан. Високий.
— А дозвольте спитати: пан Дункан Високий звідки?
— Звідусіль. Я з п’яти чи шести років служив за зброєносця панові Арлану, лицареві з Грошодубу. Ось його щит. — Він показав щита управителеві. — Мій лицар їхав на турнір, але застудився і помер. Тепер я його заступаю. Він висвятив мене перед смертю своїм власним мечем.
Дунк видобув меча-півторака і поклав між ними на грубому дерев’яному столі.
Розпорядник забави вшанував клинок побіжним поглядом.
— Так, це меч, нема сумніву. На жаль, я ніколи не чув про вашого Арлана з Грошодубу. То кажете, служили в нього зброєносцем?
— Пан Арлан завжди казав, що хоче зробити з мене такого ж лицаря, як він сам. Коли він помирав, то наказав мені подати меча і стати на коліно, торкнувся мого правого плеча, потім лівого, проказав належні слова, і коли я підвівся, оголосив мене лицарем.
— Гм. — Плюмер почухав носа. — Дійсно, будь-який лицар може висвятити іншу людину в лицарі. Хоча зазвичай лицар спершу має відстояти всенощну і отримати помазання від септона, а тоді вже прийняти обітниці. Чи був хтось свідком вашого висвячення?
— Тільки вівчарик, що співав на кущі терену. Я чув його, поки старий пан проказував слова. Він заповів мені бути добрим та гідним лицарем, шанувати Святу Седмицю, захищати слабких та невинних, вірно служити своєму панові, боронити державу силою зброї. Я присягнувся, що так і чинитиму.
— Еге ж. — Дунк помітив, що Плюмер досі не зізволив назвати його паном. — Однак маю спитати поради в пана господаря Ясенброду. Чи ваш покійний хазяїн або ви самі відомі комусь із шляхетного товариства, що зібралося на цьому полі?
Дунк подумав хвильку.
— Здається, я бачив шатро з прапором дому Дондаріон. Чорне поле, лілова блискавка, чи не так?
— Саме так. То шатро пана Манфреда, який належить до цього дому.
— Пан Арлан служив його вельможному батькові у Дорні три роки тому. Пан Манфред має мене згадати.
— То раджу піти до нього. Якщо він погодиться за вас ручитися, назавтра приведіть його сюди о цій годині.
— Як скажете, пане управителю.
Дунк вклонився і рушив до дверей.
— Пане Дункане, — покликав його управитель.
Дунк обернувся.
— Чи відомо вам, — запитав управитель, — що переможені на герці мають віддати зброю, обладунок та коня переможцеві, або ж викупити їх назад?
— Відомо.
— Чи маєте ви гроші для викупу?
Ось тепер вуха напевне зачервонілися.
— Викуп не знадобиться, — відповів він, подумки молячись, щоб не наврочити.
«Та й потрібна ж усього одна перемога. Якщо виграю перший двобій, то матиму обладунок і коня переможеного. А тоді зможу ризикнути ще раз.»
Він повільно зійшов сходами, мимоволі відтягуючи наступну справу. А надворі вхопив за комір першого ж хлопчика зі стайні.
— Маю справу до конюшого пана ясенбродського.
— То я вам його знайду.
Всередині стаєнь було прохолодно і темно. Баский сірий огир у одній загороді вишкірив на Дунка зуби, а Бистроніжка тихенько пирхнула і тицьнулася носом йому в долоню.
— Гарна дівчинко моя, — пробурмотів він до неї. Старий завжди казав, що лицареві не слід припадати до своїх коней душею, бо ж під ним вони помиратимуть без числа. Але сам не надто тримався власної поради. Дунк згадав, як старий, бува, віддавав останній мідяк за яблучко для старого Каштана, за торбу вівса для Бистроніжки або Грома. На кобилці їздив сам пан Арлан. Вона пронесла його на собі невтомно тисячі верстов, через усе Семицарство. Дунк почувався так, наче зраджує старого друга, але що мав робити? За старого Каштана багато срібла не виручиш, а Грім має нести його у бій.
Конюший з’явився не одразу. Поки Дунк чекав, з мурів засурмили, у дворі почулися голоси. З цікавості він повів Бистроніжку до дверей стайні, аби побачити, що там діється. До брами саме в’їжджав великий загін лицарів та кінних стрільців — загалом щонайменше сотня. Деякі мали під собою найкращих коней, яких Дунк бачив за життя. Мабуть, приїхав якийсь вельможний князь. Дунк ухопив за руку стайниченка, що пробігав мимо.
— Чий то почет?
Хлопчак зиркнув на нього, мов на дурника.
— Чи ви корогви не бачите?
А тоді вивернувся і втік.
Корогви… Повернувши голову, Дунк побачив, як порив вітру роздув чорне шовкове полотно на високому держалні. На прапорі розправив крила та дихнув кривавим вогнем лютий триголовий дракон дому Таргарієн. За хорунжого правив ставний лицар у білому лускатому обладунку, викладеному золотом, і білосніжному корзні, що струменіло з плечей. Окрім нього, ще двоє вершників були узброєні та вдягнені у біле з голови до ніг. «Ой леле, це ж лицарі Королегвардії під королівським прапором.» Не диво, що назустріч їм із дверей замкової цитаделі вибіг сам господар Ясенброду разом із синами, а слідом і красна діва — невеличке дівчисько з солом’яним волоссям та круглим рожевим личком. «Та ну», подумав Дунк, «не така вона вже й красна. Де їй рівнятися з дорнійською лялькаркою.»
— Гей, хлопе, кидай ту шкапу і подбай про мого коня!
Перед стайнею зіскочив долу один з вершників. «Це ж він до мене», раптом усвідомив Дунк.