– А пиво є?
– Авжеж є. Чай – двадцять сантимів, пиво – п’ятдесят літр.
– Давай. Два літри – щось локшина в тебе якась солона.
Продавець виставив йому дві пластикові фляги:
– Ще галакт за пиво.
І клієнт, і Мар’яна мовчки скинули йому потрібну суму з карт. Мар’яна гостро пожалкувала, що в неї нема із собою нічого такого, що можна було б непомітно вкинути в пиво клієнтові. Залишалося сподіватися, що два літри пива (особливо якщо це місцеве «пиво» з генмодифікованого ячменю та водоростей) неодмінно через певний час покличуть його віддати борг системі рециклу. Поїдаючи локшину, вона сховала під прилавок ліву руку й, викликавши внутрішній інтерфейс зв’язку на контактну лінзу, легкими порухами пальців швидко набрала та відправила Саїдові повідомлення. Її комм був підключений до слухового імплантата, датчики в пучках та контактна лінза-монітор дозволяли користуватися зв’язком непомітно для оточуючих.
Розрахунок виправдався: клієнт доїв локшину, допив пиво, кинув порожні контейнери й палички у бачок-рециклер та зліз із табуретки. Озирнувся, мазнув поглядом по Мар’яні, але та навіть на нього не дивилася, длубалася у своїй локшині та цмулила чай. Клієнт розвернувся та пішов уздовж рядів. Мар’яна, не поспішаючи, доїла локшину, допила чай, викинула посуд у рециклер та, подякувавши продавцеві, теж пішла вештатися рядами, не спускаючи з клієнта очей. Добре хоч народу тут було не так щоб і багато, якраз для того, щоб не потрапляти на очі клієнту і при цьому спокійно висіти в нього на хвості.
Семен церемонитися не став – вирахував свого клієнта в барі «Дірявий шолом», просто присів за стійку поряд з ним та замовив собі горілки з перцем.
Клієнт – середнього віку чоловік із нашивкою техніка на плечі – цідив віскі з льодом та зацікавлено витріщавсь на голоплатформу в центрі, де вибагливо крутилася напівгола дівиця у якихось пістрявих шкурках і зі списом. Її надто вже гнучкі рухи та спритність, з якою вона поводилася зі списом, наводили на думку, що цей номер навряд чи знятий з реальної танцюристки, скоріше за все добре промальована графіка. Семен, користуючись тим, що клієнт відволікся на голограму, а бармен обслуговував іншого відвідувача, швиденько дістав із кишені пігулку, затис між пальцями та став чекати слушної нагоди.
Голографічна танцюристка між тим пристрасно облизувала верхів’я списа, що викликало в залі п’яне гигикання та аплодисменти. А коли вона осідлала держално і стала соватися на ньому з украй розпусним та хтивим виразом обличчя, гигикання посилилося, чоловіки в залі бурхливо жестикулювали, жінки ж реагували по-різному: хтось сміявся (Семен мав дуже великі підозри, що не над голограмою, а над реакцією відвідувачів чоловічої статі), а хто демонстрував явну відразу. Якась немолода тітка міцної статури, з уніключом на поясі та нашивкою техніка, лупонула кулаком по стійці:
– Хлопа давай! Та щоб як слід вихилявся!
Сусіда Семена обурився:
– От чого захотіла. А може, ми ще подивитися хочемо!
Говорив він поліславом із характерним для Нової Полонії акцентом.
Семен махнув рукою:
– Та гаразд, нехай і хлоп буде, давай одразу обох!
Немовби випадково, він зачепив склянку клієнта та трохи віскі вихлюпнуло на стійку. Семен підхопив склянку та притримав:
– Пардону просю. З мене чарочка, кенте, гаразд?
Клієнт зміряв його поглядом, але Семен, коли хотів, умів бути дуже переконливим та приємним простачком. Так що клієнт кивнув:
– Нема питань, кенте. Ну їх до біса, дівок намальованих, давай краще разом вип’ємо. Тільки помірно! Мені завтра на астербол.
Семен жестом показав бармену, щоб той додав їм у склянки за Семенів рахунок, і сказав:
– Вау, нічосі, ризиковий ти, кенте. Мій кеп он засцяв у астербол грати.
Клієнт узяв повну склянку, в якій уже безслідно розчинилася крихітна Семенова пігулка, і гордовито відповів:
– Ну той, хто не ризикує, той не п’є віскарик. До того ж приз неслабкий на кін поставлено… – ковтнув віскі та простяг руку:
– Будьмо знайомі, кенте. Андріян.
– Сід, – назвавсь Семен ім’ям, яке було написане на одній з його трьох ідентикарток8. Зовсім не треба тут світити справжні імена, і майже всі запороги в подібних місцях показували фальшиві ідентикартки… звісно, якщо ними взагалі хтось цікавився.
– Ну, за удачу, – Андріян підняв склянку, Семен чокнувся з ним і повторив:
– За удачу! – і хвацько вилив горілку в горло. Андріян зробив те саме і занюхав рукавом.
Семен прикинув на око масу клієнта і вирішив, що пігулка має подіяти досить скоро. І справді – за двійко хвилин потому язик в Андріяна став плутатися, рухи зробилися розбовтані, та ще й гикавка напала.