– Лейло… – він дуже обережно доторкнувся до її щоки. – Я б усім серцем бажав, щоб це було можливо. Ти же знаєш – я люблю тебе. І зроблю для тебе все, на що стане моїх сил.
Вона вдячно накрила долонею його руку:
– Я теж люблю тебе, Саїде. Дуже. Так що я хочу, щоб ти розумів: ти цілком, абсолютно вільний, і якщо тобі сподобається інша жінка, здатна дати тобі те, чого не можу дати я, то я буду щаслива за тебе.
– Ні. Ніяких інших, – рішуче помотав головою Саїд. – Тому що таких як ти просто не існує більше в цьому Всесвіті.
Ця розмова в них заходила вже не вперше. Лейла знала, що він каже правду: інші жінки його не цікавили. А для неї то був єдиний чоловік, заради якого вона зробила б що завгодно.
Вона сказала:
– Інгер каже – на Зимі є центр реабілітації для таких, як я. Хороший центр. Я хочу спробувати. Не факт, що це допоможе… Але я спробую.
– Ну що ж, отже, їдемо на Зиму разом. Сподіваюся, Харитон у найближчі три місяці не знайде нам ще якесь дільце, – сказав Саїд.
Дозволом Харитона повернутися на свої звичні робочі місця і Данило, і Богдан скористалися одразу ж і майже одночасно, так що зустрілися на трапі «Перця». Зупинившись, уважно і мовчки обдивилися один одного. Сторонній людині, мабуть, ця сценка здавалися трохи смішною: високий, худорлявий та блідий астерник із білястим волоссям, і приземкуватий, широкоплечий чорнявий та смаглявий здоровань-аскольдієць дивляться один на одного так, немовби наступної миті з однаковою вірогідністю або вчепляться у горлянки, або підуть разом пити пиво. Обидва до того ж і одягнені в однакову сіру уніформу космоходів, з емблемами Братства і значками навігаторів, лише в Данила ще й дві смужки командира ланки. Й зачіски однакові: виголені скроні та потилиця, і чуб, який падає на лоба.
Нарешті, Богдан сказав:
– Знаєш, ти мені одразу не сподобався, ще до того, як ми з тобою вперше на «виворіт» ходили. Самовпевнений такий, весь із себе правильний – до скреготу зубовного. Я одразу відчув – ти й на «вивороті» такий же будеш, чисто тобі ельф, який ніколи не лажає.
На це Данило розвів руками:
– Ну вибач. Можу й налажати як-небудь для порядку.
Богдан розсміявся, ляснув його по плечу:
– Ні, не треба. Ти мені сто разів можеш не подобатися, Данило, але ти з тих, з ким я готовий піти хоча б і за межі Галактики.
Данило у відповідь легенько потиснув його плече:
– І ти – теж.
І вони розійшлися – кожен до свого корабля.
На «Мавці» Данило увійшов у рубку, впав у своє рідне крісло:
– Мавко, як справи?
– Все в порядку, капітане, – мелодійно відгукнувся штінт. – Бекап на сервері порту стерто, вашому ложементу повернені ваші персональні налаштування.
Він провів рукою по підлокітнику, кивнув:
– Точно, а я й не помітив. Дякую. Як тобі було з Богданом працювати?
Штінт візуалізувався, завис над голоплатформою – напівпрозора, тонка жіноча фігурка у вбранні з листя, з квітами в зеленому волоссі:
– Ваш колега – навчений навігатор. В глибокому гіперпросторі він не здатний повністю контролювати корабель. Ми увійшли в симбіотичний контакт, і я доповнювала його сприйняття. Це був цікавий і корисний досвід, капітане.
Для корабельного штінта такого рівня псевдоособистості, яким була Мавка, вираз «цікавий досвід» значив, що вона отримала не лише нову інформацію у сховки своєї пам’яті, а ще й якісь нові цеглинки для своєї псевдоособистості – можливо, знімок мозкової активності іншого навігатора, манеру його дій на «вивороті», щось іще. Такі штінти були здатні до самонавчання, і якщо вони працювали достатньо довго без переформатування, то з часом в них з’являвся власний характер і певна індивідуальність. Сам Данило не міг дати Мавці матеріалу для вивчення та копіювання, тому що в глибокому гіпері він сам ставав певним чином кораблем, Мавка здійснювала лише посередницькі функції між ним та пілотом. Інша справа навчені навігатори. От тому Харитонів Перець такий… своєрідний штінт.