— Вірю й лишаюсь вашим покірним слугою. Чекаю від вас сюрпризу…
Після того, як Пуговкін пішов, Бобров обурено вигукнув:
— Ти бачив такого нишпорку! Прийшов рознюхати, що й як, хоче вислужитися перед панством. Наживає собі багатства з поту мисливців, платить їм жалюгідні копійки за хутра, а тепер ще хоче на дурничку славу собі заробити!
Феклістов мовчки обмірковував щось. Раптом обличчя в нього прояснилося:
— Якщо панство так турбується про якесь відкриття, воно його матиме…
І Іван Хомич склав довгий і докладний звіт, багато доповнивши його картами та описами геологічних утворень, у яких назвав ті гірські породи й мінерали, від яких було мало користі.
Коли Пуговкін прийняв од Феклістова цей солідний за обсягом матеріал, він був у захопленні від такої сили карт, креслень і таблиць. Проте купець навіть і не підозрював, який «липовий» звіт йому підсунули.
Феклістов досяг своєї мети — петербурзьке вельможне панство раптом втратило цікавість до області, яка не обіцяла їм ніякого зиску.
Одного літнього вечора перед хатою Орлова заторохкотіла підвода. Майюл, виглянувши з вікна, побачила Боброва.
— Микола Микитович приїхав! Діти, йдіть зустрічайте!
Хлопець і дівчинка весело побігли гостеві назустріч — вони знали, що, коли б той не приїхав, у нього завжди знайдеться для них сюрприз. Але цього разу гість привіз сюрприз і для дорослих. Увійшовши в дім і щиро привітавшись з усіма, Бобров спохмурнів.
— Я хотів було спитати, який добрий вітер приніс тебе сюди, Микитовичу, але бачу, ти щось хмуришся. Що ж трапилось? — допитувався Орлов.
— Нічого доброго. Ось вам прочитаю дещо з газети: «… уряд Його Імператорської величності оголосив чотирнадцятого липня загальну мобілізацію»… Буде війна. Війна з Німеччиною та Австрією. Отже, радіти нема чого. Ми зв'язані угодами з Францією та Англією, які теж провадять мобілізацію. Голова «Спілки російського народу» в нас у місті кричав на все горло, що ми повинні захищати вітчизну від прусських варварів, кричав про православний Царград. Він ніяк не може дочекатися, коли, нарешті, погріє руки на воєнних поставках. Хотів я поговорити з Іваном Хомичем, якої він думки щодо цього… Він дома?
— Вже десятий день не повертається. Поїхали вони з Хатангіном на конях у Сурунганські гори.
— Яка це їх нечиста сила туди занесла?
— Чиста чи нечиста, але мені здається, що наш Хомич знайшов там щось цікаве. Працює в тих горах уже цілий місяць. Провадить розвідувальне буріння та зондування. Праця виснажлива: Іван Хомич схуд страшенно, і це нам дуже не подобається. Адже він уже не юнак, йому шістдесят давно стукнуло, і слід було б поберегтись. Та він і слухати не хоче. Ти поговорив би з ним як лікар.
Але з Іваном Хомичем важко було знайти спільну мову, якщо йшлося про його власну особу. Звістка про загальну мобілізацію зовсім вивела його з рівноваги: геолог і чути не хотів про якийсь огляд або лікування.
А коли прибув лист від Андрія, в якому той повідомляв, що його призвано в армію, Іван Хомич, не роздумуючи, вирушив у Петербург, щоб застати сина до від'їзду на фронт.
Він довго розмовляв з Андрієм, розповідав йому про наслідки своєї праці. Старик забрав собі в голову, що син, повернувшись з війни, має облишити свою професію й присвятити себе «справі» скарбів тайги, які його батько знайшов і оберігав до кращих вільних часів.
— Я вже старий і стомлений. Але за тебе я не боюсь. Тебе призвали до залізничних військ, а там рідко коли свистять кулі. Запам'ятай добре, що я тобі сказав на випадок, якщо зі мною щось трапиться.
Під час прощання Іван Хомич знову нагадав Андрієві про важливість своїх відкриттів у тайзі.
— І візьми з собою на дорогу Пушкіна, — подав він йому томик поезій. — Він розвіє будь-яку тугу й журбу. Бувай здоровий і повертайся скоріш…
Андрій узяв книгу, поклав її в свій військовий ранець і посміхнувся. У батька бувають дивацтва — з Пушкіним на фронт…
Іван Хомич прожив у Петербурзі кілька місяців і оточив свого онука такою любов'ю та піклуванням, що малий Олег навіть і чути не хотів про дідусів від'їзд.
— А хто ж буде стерегти ті скарби тайги, про які я тобі, розповідав? — заперечив старий геолог, і малий Олег погодився з цим доводом.
Іван Хомич поїхав, а Олег довго ще тужив за дідом. Мати мала клопіт, поки не заспокоїла хлопчика обіцянкою незабаром поїхати разом з ним у далеку, таємничу тайгу.
А в тайгу тим часом прийшла весна. Вже кілька ночей тяглися над Співучою долиною перелітні птахи. Тужливі голоси журавлів, трубний клич лебедів, веселий крик качок і поважний говір диких гусей линув над тайгою.