Ми перезирнулися. Кейті вийшла вперед.
— Я.
— Чоловіка немає, так?
— Ні, я…
Вона закривала руками живіт, наче захищалася. Кейті, як і багато інших жінок у ті дні, обрала для себе самотнє материнство.
— До школи, — сказав лідер.
Двоє юнаків вийшли вперед.
— Ходімо з нами, мем, — сказав перший.
— Чому? — спитала Кейті. — Ви не можете просто увірватися і…
— Ходімо, — повторив другий юнак.
Вони схопили її під руки, потягли. Вона заверещала, але її все одно вивели за двері.
— Припиніть! — гукнула я.
Ми чули її голос у коридорі, він ставав усе тихіший.
— Накази тут віддаю я, — промовив лідер.
Він був в окулярах, мав закручені догори вуса, але, попри це, не надто нагадував доброго дядечка. Упродовж того, що можна назвати моєю гілеадською кар’єрою, я мала можливість завважити, що, несподівано отримавши владу, дрібні чиновники часто ставали найжорстокішими.
— Не хвилюйтеся, її не скривдять, — сказав його наступник. — Відведуть до безпечного місця.
Він зачитав зі списку наші імена. Не було сенсу заперечувати, що це ми: вони вже знали.
— Де секретарка? — спитав лідер. — Ця Тесса.
Бідолашна Тесса вилізла з-під столу. Її аж трусило від жаху.
— Що скажете? — запитав чоловік зі списком. — Склад, школа чи стадіон?
— Скільки тобі років? — звернувся до неї головний. — Не зважай, тут усе є. Двадцять сім.
— Дамо їй шанс. На склад. Може, хтось візьме її за дружину.
— Стань сюди, — сказав лідер.
— Господи Ісусе, вона обмочилася! — вигукнув третій старший чоловік.
— Не згадуй Бога всує, — зробив йому зауваження лідер. — Це добре. Вона боязка — може, робитиме, як скажуть.
— Усі шанси на те, що вони всі так робитимуть, — сказав третій чоловік. — Вони ж жінки.
Здається, він намагався пожартувати.
Двоє юнаків, які вийшли з Кейті, повернулися.
— Вона у фургоні, — звітував один.
— Де інші так звані пані судді? — запитав лідер. — Така собі Лоретта? Така собі Давіда?
— Обідають, — відповіла Аніта.
— Заберемо цих двох. Зачекайте тут, із нею, поки вони повернуться, — сказав він, указуючи на Тессу. — Тоді замкніть її у фургоні для складу й привезіть тих, що обідають.
— На склад чи на стадіон? Оцих двох?
— Стадіон, — визначив лідер. — Одна з них надто літня, обидві мають юридичну освіту, вони пані судді. Наказ ви чули.
— Хоча в деяких випадках, — сказав другий, киваючи на Аніту, — це просто марнування.
— Провидіння вирішить, — одповів йому лідер.
Нас з Анітою повели вниз сходами, п’ять маршів. Чи працював ліфт? Не знаю. Тоді нам скували руки попереду й запхали до чорного фургона: від водія нас відділяла міцна панель, вікна були затемнені й затягнуті сіткою.
Ми обидві весь цей час мовчали, бо що тут скажеш? Було зрозуміло, що благання про допомогу будуть марні. Волати чи кидатися на стінки фургона — даремно витрачати сили. Тож ми чекали. Принаймні у фургоні був кондиціонер. І було де сісти.
— Що вони зроблять? — прошепотіла Аніта.
З вікон нам нічого не було видно. І одна одну ми не бачили, хіба що обриси.
— Не знаю, — відповіла я.
Фургон зупинився, гадаю, на контрольно-пропускному пункті, тоді рушив знову, тоді ще раз зупинився.
— Кінцева, — пролунав голос. — Виходьте!
Двері позаду фургона відчинилися. Аніта вибралася перша.
— Ворушися, — промовив інший голос.
Зі скутими руками виходити з фургона було важко. Хтось узяв мене під руку й смикнув, я поточилася і впала на землю.
Коли фургон від’їхав, я похитуючись підвелася й озирнулася. Я стояла на відкритій місцині, де було чимало груп інших людей, чи — краще сказати — інших жінок, і багато чоловіків зі зброєю.
Я була на стадіоні. Але він перестав ним бути. Тепер це була в’язниця.
VI. «Шість — сконала»
Мені дуже важко розповідати про події, пов’язані зі смертю матері. Табіта любила мене безумовно, а тепер її не стало, і все навколо здавалося хистким і непевним. Наш дім, сад, навіть моя власна кімната — вони перестали бути реальними, наче от-от розчиняться в тумані, зникнуть. Я все думала про вірш із Біблії, який Тітка Відала змусила нас вивчити напам’ять:
Бо в очах Твоїх тисяча літ — немов день той вчорашній, який проминув, і мов сторожа нічна… Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне і сохне![5]
«Сохне, сохне…» Шелестіло, шепелявило, наче Бог не вміє говорити чітко.