Студентка наповнила дня келишки коньяком «Енессі», поставила їх на металеву тацю, а саму тацю на килим біля моїх ніг. Мабуть, так заведено обслуговувати тут. Беру келишок і ловлю ніздрями приємний аромат.
— Пийте, будь ласка, — припрошує вона.
Пригублюю коньяк. Божественний напій. З того, як вона підносить келишок до губів і сьорбає ковток за ковтком, роблю висновок, що юна господиня не цурається чарки.
— А все ж мені невтямки, що вам потрібно від мене, — допитується Петронела. — Що вам сказати? Скоро рік, як ми розлучилися.
Тепер її голос цілком відповідає її виглядові — молодої, вродливої і здорової жінки.
— Чому ви розлучилися?
Вона відповідає не зразу. Випиває до дна коньяк, хвильку сидить у задумі, з очима, втопленими в порожнечу. Напевне, Крістіанові Лукачу довелося безліч разів ловити її блудний погляд у такій позі. В неї обличчя, що ніби аж проситься на полотно.
— Кожна річ має свій початок і свій кінець. І наше кохання не виняток із цього правила, — пояснює вона тоном, з якого ясно, що випитувати далі — марна річ.
Вона й далі дивиться на мене. Чекає на мою реакцію.
Я намагаюсь говорити тепло, щиро, уникаючи офіційного, діловитого тону.
— Йдеться про дружбу, кохання, тобто не речі, а почуття…
— Я вжила це слово як символ…
— … жоден символ не пояснить, чому ви розлучилися… і чи зосталися друзями, чи… чужими людьми. — В мене з язика мало не зірвалося слово «ворогами».
Вона, проте, дівчина здогадлива:
— Домнуле![4]
— Ви комсомолка? — може, вона хоч з мого натяку зрозуміє, що для мене більше підходить слово «товаришу», а «домнуле» — «пане» зі святого письма.
Збита з пантелику моїм несподіваним запитанням, вона мимоволі відповідає ствердно: «Так».
— Отже, ми товариші, — наголошую я. — Знаєте, мій фах передбачає, крім усього іншого, ще й виховну роль.
Я гадав, що поставлю її на місце, але вона зненацька нахабніє:
— Я вам цього не подарую! Мій тато секретар…
Та я не даю їй висловитись до кінця:
— Я прийшов не заради вашого батька… Пропоную вам не виходити за межі одного конкретного факту: Крістіан Лукач, окраса інститутського студентства і ваш колишній коханий, збавив собі віку.
— Якщо я захочу, можу попросити вас за двері.
«Так воно й є, — кажу собі в думці. — Вона має право вигнати мене геть. І я муситиму відступити. Що я можу їй заперечити?»
Бачу, як вона встає, підходить до бару й повертається звідти з пляшкою коньяку. Наповнює келихи — отже, роздумала проганяти мене геть. Осушує свій коньяк хильцем.
— Гаразд, товаришу, якщо ви наполягаєте і хочете знати… Чому покинула Крісті? Бо одного чудового дня зрозуміла, що більше його не люблю… Адже й таке ще трапляється в людському житті, га?
Я відзначаю, що хмільне помітно поліпшило її стан. Це мене тривожить, бо згодом вона може заявити у своїй обороні: «Не пам’ятаю, що молола язиком… перепила…» Наступної миті ловлю себе на думці: «У своїй обороні? Чому? Поки що вона ні в чому не винна, а ти маєш це за факт!»
— Ваша правда. В житті буває псяк.
Погляд Петронели тепер холодний, далекий, наче між нами виросла стіна.
«Домнішоро[5], — подумки кажу їй, — якщо ви певні, що мені не байдуже ваше повідомлення про впливового татуся і що я відступлюся, то ви глибоко помиляєтесь».
— Як ви розбили глека?
— У нього вдома, в ліжку, після ночі кохання. Бажаєте знати подробиці?
З якою насолодою я відважив би їй зараз ляпаса і ніколи б не шкодував про це, хоч би що мене спіткало. Проте я ніколи не був грубіяном і досі мені не доводилося так вульгарно утверджувати справедливість.
Я підкреслюю твердо:
— Юнак, колишній ваш коханий, вкоротив собі віку. Вам зрозуміло? Повісився!
— Але не з моєї вини! — кричить вона у відповідь. — Якби наша розлука була причиною самогубства, то він зробив би це вісім місяців тому, коли вперше побачив, що мене вже не втримати.
— Тоді з чиєї вини? — я й собі підвищую голос.
— Не знаю! Звідки мені знати? — голос її слабне. — Чи не здається вам, що коли він не залишив прощального листа, то більше нікого звинувачувати в його смерті?