Я повертаюся до решти: всі в глибокій мовчанці пильнують, яке враження справить на мене місце події.
— Сфотографував? — запитую наче не своїм голосом майора Григораша.
— Так.
Мене кидає в піт. Гаряче! Попускаю вузол краватки й розстібаю верхнього гудзика на сорочці… В кімнаті немовби цілий натовп. Прокурор Беріндей, майор Григораш, медексперт Патріке, молодий низенький лейтенант — з відділення міліції, а біля дверей завмер, ніби його хтось обернув у камінь, Поваре. Запитую:
— Ім’я мертвого?
Мені відповідає прокурор:
— Крістіан Лукач, двадцять чотири роки, з Лугожа, студент останнього року Інституту прикладного мистецтва…
Прокурор хотів провадити далі, але я зупиняю його жестом. Слід обміркувати свої спостереження, і перше, що спадає мені на думку: «Людина освячує місце». Оглянувши все, я побачив, що юнак, живий ще кілька годин тому, прикрасив своє житло, перетворивши його з простого горища на цілий всесвіт.
Стеля — власне, внутрішня поверхня даху — обклеєна розмаїтими афішами кінопрокату та ілюстрованими вирізками з зарубіжних і румунських часописів. Усе нагромаджено, на перший погляд, безсистемно, проте вгадується певний графічний задум, — пояснити його, мабуть, до снаги мистецтвознавцеві чи критикові. Ліжко — щось схоже на широку канапу без ніжок — ледь вивищується над підлогою. Просто за ліжком, застеленим зеленим ліжником, — настільна лампа з дашком, роботи, напевно, самого студента. Нахиляюся, вмикаю лампу. На дашку засвічується реклама якоїсь авіакомпанії: від Бухареста, позначеного Тріумфальною аркою, тягнеться пряма лінія до Ейфелевої вежі і далі, через океан, до статуї Свободи. А звідти маршрут через Мехіко, Бомбей, Токіо, Москву… Мабуть, не раз, укладаючися спати, Крістіан Лукач вирушав у фантастичну навколосвітню подорож.
По ковдрі тягнеться змійкою білий електричний шнур. Один кінець його ввімкнений у розетку, другий закінчується не підімкненим ні до чого штекером… Шнур, видно, від магнітофона чи якогось іншого електроприладу…
Оглядаю доскіпливо помешкання. Скільки треба докласти зусиль, щоб прикрасити житло, як Крістіан Лукач! Блакитна полотняна ширма, розмальована найрізноманітнішими геометричними фігурами, чомусь приємними для зору та душі, відокремлює житлову частину від імпровізованої кухні, де раковина з водогінним краном, холодильник, туристична газова плитка, кухонний столик, заставлений мисками, склянками, кавовими філіжанками… І всюди взірцевий лад.
— Ти на кольорову плівку знімав? — несподівано для самого себе запитую Григораша, немов у всій цій справі фотографування для мене має першорядну вагу.
— Так… Добре б ще зняти на кіноплівку, — відповідає Григораш.
— Кінокамера з тобою?
— Ні, збираюся прийти завтра.
— Немає потреби.
Оглядаю квасні фізіономії інших. Прокурор, на мою думку, так і поривається завершити, бодай попередньо, формальності…
— І жодного листа?
Відповідає мені не прокурор, а лейтенант. Відрекомендовується і звертається до мене точно за статутом. Молодісінький, мабуть, щойно закінчив міліційну школу.
— Ми шукали скрізь, по всіх закутках, але замість листа знайшли тільки ощадкнижку на сімнадцять тисяч леїв… Тим часом добре відомо, що самогубці залишають листи на видноті…
— Так-то воно так… У дев’яноста восьми випадках із ста листи справді залишають. Проте бувають і винятки.
Я дивлюся на прокурора і, перш ніж обмінятися думками, запитую його не без докору:
— Чого викликали? Тільки через те, що не знайшлося традиційного прощального листа?
Прокурор не сердиться. Він погладжує підборіддя і втомлено всміхається.
— Причин аж три, — починає він здалеку. — Перша — брак листа, друга — як висить труп у зашморгу. І, нарешті, третя: на кухонному столі знайдено ампулу з-під морфію.
Я насторожуюсь:
— Використана?
Настала черга Григорашеві встряти в розмову:
— Я обстежив. Використана. Судячи з усього, зроблене ін’єкцію шприцом…
— А сам шприц?
— Не знайдено, — пояснює прокурор.