Вивчаючи його обличчя, я запитую:
— Що поробляє ваш батько, встиг він поклопотатися за похорон?
— Просив передати вам, що вже сьогодні тіло буде перевезено в каплицю на цвинтарі святої П’ятниці, а завтра відбудеться похорон.
Я відзначаю, що він зовсім усунувся від клопотів з похороном.
— Були труднощі?
— Безглузді! Пов’язані з релігійною службою. Знаєте, самогубці не мають права… — Він посміхається, наче хоче сказати: «Чого тільки не буває на цьому світі!» — Ви дозволите закурити?
Дозволяю. Чом ні? Хай курить. В руках у нього «Кент» — що ж, його гроші дозволяють. Пропонує й мені сигарету. Оскільки переді мною сидить поки що не злочинець, а просто громадянин, я не відмовляюся. І потім, якби я відмовився, це б насторожило його. Він і Поваре пропонує сигарету. Той іде за моїм прикладом. У кімнаті одразу ж запахло ароматним димом.
— Ти не мирив зі своїм двоюрідним братом?
Тепер мій співрозмовник посміхається зі смутком. Він струшує попіл у попільничку.
— Я знаю, що в міліції запитання ставлять господарі. А все ж просив би відповісти мені: звідки такий висновок?
Гадаю, він відчуває, що наша бесіда поки що неофіційна: ми не ведемо протоколу, не зажадали в нього документів.
— Відповідь моя проста: я не бачу у вас жалобної стрічки і вчора в ресторані не помітив, щоб вона була.
— Це так, — визнає Енессі і не зводить з мене очей: вони в нього симпатичні, розумні. — Є жалоба напоказ, святенницька, мета її переконати навколишніх, що ти в журбі. Але є ще жалоба вищого порядку, внутрішня, щира, яку важче зносити. Бачте, я прихильник даків і дотримуюся другого випадку.
«Ага, нарешті в ньому озвався вільнодумець».
— Ти не дорожив своїм, братом?
— Ні.
— Відчував до нього неприязнь?
— Ще й від того більше: я зневажав його.
Неприхована відвертість відповідей Тудорела Паскару змушує Поваре залишити свої папери й уважно прислухатися до нашої розмови.
— Певно, були підстави? — виявляю я готовність зрозуміти.
— Я не поділяв ні його поглядів на життя, ні самого способу життя. Він був надзвичайно талановитий, але вдавав із себе альтруїста, був довірливий. А це робило його безборонним. Життя жорстке, в нього свої закони. І першим, хто використав його альтруїзм і довірливість, став товариш Валеріан Братеш, великий маляр, великий учитель!
Ні, поки що не варто чіплятися за його останні слова, до цього я ще повернуся. Слухаю, як він розвиває свою думку.
— Його спосіб життя і призвів до незлагоди з батьком, але бог йому суддя.
Я хочу уточнити:
— А що було конкретно причиною цієї незлагоди?
— Коли інститут послав його в Італію на практику, старий просив його заради майбутньої кар’єри не повертатися з-за кордону… бо бажав для нього слави та багатства. Крісті ж відкинув батькові поради, що й призвело до сварки.
Кидаю погляд на Поваре: він схилив голову на руку і слухає з надзвичайною увагою.
— Якби син послухався його порад і залишився на Заході, як би розпорядився старий Лукач своїм майном?
— Тобто майном, яке дісталося мені в спадщину? — уточнює Енессі просто, без будь-якої зарозумілості.
— Ти народився в сорочці!
— Авжеж, домнуле капітане…
— Чому ти називаєш мене «домнул»?
— Бо між нами є різниця у віці, засадах, поглядах, філософії. Переконаний, що вам не справило б утіхи, коли б я, «рантьє нового типу», звертався до вас словом «товариш». Я й не приховую, що мій спосіб життя суперечить загальноприйнятій моралі… Не приховую, але й нікого не навертаю в свою віру.
Отже, цей тип виклав свою «життєву позицію». Ех, сказав би я йому, що думаю з цього приводу! Але до часу мені ніяк не можна порушувати «щиру атмосферу», яка запанувала між нами.
— Я хочу, щоб мене сприймали таким, як я є!
— Зрозуміло, домнуле Паскару. Але повернімося до взаємин між тобою і твоїм двоюрідним братом. Так от, що сталося б із майном старого Лукача, якби його син емігрував?
Тудорел Паскару міняє позу ніг, не зводячи з мене погляду, і відповідає, як і раніше, не менш відверто:
— Ви мусите знати, що за життя мій дядько трохи розумівся на справах. Якби син послухався його і залишився, приміром, у ФРН, то старий би налагодив зв’язки з деякими бенецянами[6], які мають багатьох родичів там, за кордоном. Дав би їм гроші тут, а Крісті одержав би їх там марками… Та Крісті не хотів про це й слухати. Більше того, він пригрозив батькові, що коли той продаватиме чужоземцям художні цінності зі своєї колекції, то заявить куди слід. Ця погроза, власне, й привела до розриву. Старий не чекав на таку відповідь.