— Отакої! Хіба Ніpo Вулф уже застосовує електроніку?
Я по-дружньому потис йому руку й вискалив зуби:
— О, ми теж намагаємось не відставати від людей. Маємо намір поставити «жучки» в одному будинку на Шістдесят дев'ятій вулиці[3]. — Я підступив до ліфта й натис кнопку. — Ось я й ознайомився тут з останніми новинками.
Ввічливо усміхнувшись, Моррісон відповів, що тепер їм, певно, доведеться перемовлятись на службі кодом. Цієї миті двері ліфта розсунулись, я ввійшов у кабіну, і двері зачинилися. Так, день видався справді нещасливий. Особливого значення це, звичайно, не мало — адже з Еверсом у мене однаково нічого не вийшло. Проте невдача нікого не тішить, а як нам зараз потрібна була вдача, знав тільки господь бог.
Я вийшов на вулицю і попростував до житлових кварталів. Я важко ступав по твердому тротуару, а не летів на крилах успіху.
Минуло більше двадцяти хвилин, і Ел, звісно, поїхав. Проте о тій порі таксі на Першій авеню було скільки завгодно. Я підкликав одне з них і назвав водієві адресу.
Увечері тієї середи, за чверть до одинадцятої, виснажений і зневірений, я піднявся сходами на ґанок нашого старого цегляного будинку і натис кнопку. Зсередини двері були на ланцюжку, тож відімкнути їх я не міг. Мені відчинив Фріц. Він спитав, чи не підігріти качку, але я буркнув, що не треба. Скинувши пальто й капелюха, я рушив до кабінету, де за письмовим столом сидів отой розгодований геній, зручно вмостившись у кріслі, спеціально зробленому для його туші вагою в одну сьому тонни; в руках його знову була книжка Лінкольна Барнета «Скарби нашої мови», поруч на таці стояла пляшка пива й склянка. Я підійшов до свого столу, крутнув крісло й сів. Я знав: поки Вулф не дочитає абзаца, він на мене й не гляне.
Так воно й сталося. Вулф навіть стромив у книжку закладку — тоненьку золоту стрічечку, подаровану йому кілька років тому одним клієнтом, який не міг дозволити собі розкоші користуватися нею, — і нарешті відклав книжку.
— Ви, звичайно, вечеряли? — промовив він.
— Ні, не вечеряв. — Я закинув ногу на ногу. — Даруйте, що погойдую ногою. Я з'їв щось жирне, забув навіть що, в якійсь забігайлівці у Бронксі. Це було…
— Фріц розігріє качку, і…
— Ні, не треба. Я вже йому сказав. Сьогодні був найпаскудніший день у моєму житті, отож я хочу бодай дожити його по-людському. Спершу я про все вам розкажу, а тоді вже піду спати й перетравлювати оту жирну гидоту. По-перше…
– К бісу, спочатку ви повинні попоїсти!
— А я кажу — ні. По-перше, щодо нашої клієнтки…
І я до слова розповів Вулфові про свою розмову з місіс Бранер, а також про все інше, не забувши згадати й про двох типів у машині, номер якої я записав. Насамкінець я висловив кілька власних міркувань, а саме: 1. Нема рації марнувати час, з'ясовуючи, кому належить та машина. 2. Сару Дакос слід, мабуть, викреслити зі списку підозрілих чи принаймні залишити на потім. 3. Хай навіть за сім'єю Бракерів і водяться якісь брудні справи, — поки що наша клієнтка ніякого розголосу не боїться. Після цього я встав і простяг Вулфові підписаного місіс Бранер листа. Але він лише мимохідь глянув на нього і звелів сховати в сейф.
Потім я докладно розповів про свій візит до Еверса і, звичайно ж, про зустріч із Моррісоном. Я висловив глибоке переконання, що вчинив неправильно, мені слід було заявити Еверсові, нібито ми маємо секретну інформацію, якої він не має і ніде не дістане, і, коли він заплатить, ми докладемо зусиль, щоб те замовлення не анулювали. Певна річ, це було б досить ризиковано, однак, може, викликало б Еверса на відвертість.
Вулф похитав головою і сказав, що це зробило б нас занадто вразливими. Я підвівся, обійшов його стіл, узяв з полиці словник, розгорнув і, знайшовши потрібну сторінку, вернувся до свого крісла.
— Перше значення: «Сприйнятливий, чутливий до подразнення», — прочитав я. — Друге: «Який має здатність нервово збуджуватись…» Ось що означає слово «вразливий». Це правда, знайти кого-небудь вразливішого від нас із вами нараз нелегко. Але дозвольте мені завершити свій звіт за донь. Усю другу половину дня я згаяв на пошуки Ернста Мюллера — його звинуватили у використанні державного транспорту для перевезення краденого майна, а тепер випустили на поруки. І знаєте, цей поводився ще гірше за Еверса! Йому спало на думку вдарити мене, кулаком, до того ж він був не сам, отож мені довелось відреагувати. Може, я навіть переламав йому руку. Далі…
— Ви не постраждали?