Я дістав із шухляди записник і почав ще раз переглядати інформацію Лона Коуена, продумуючи можливі варіанти. Всього я занотував чотирнадцять пунктів, але принаймні п'ять із них були цілком безнадійні. З решти дев'яти ми вчора випробували три, однак нічого не вийшло. Залишалося, отже, шість, і я ретельно, один по одному їх обмірковував. Я вже спинився на думці, що найповніший чи принаймні найменш неповний той, котрий стосується однієї співробітниці державного департаменту, спочатку звільненої, а потім поновленої на роботі, і вже простяг був руку по вашінгтонський довідник, щоб знайти номер її телефону, коли пролунав дзвінок у двері.
Простуючи передпокоєм до вхідних дверей поглянути крізь шибки, хто там, — скло було поляроїдне, — я сподівався побачити чужого чоловіка чи й двох. Сказати б, лобова атака. Міг прийти й Моррісон. Але на ганку я угледів добре знайому постать лікаря Волмера, який жив і приймав в одному з сусідніх будинків. Я відчинив і, простягуючи руку, щоб узяти лікарів капелюх, пожартував:
— Якщо ви шукаєте пацієнтів, містере Волмер, то дзвоніть в інші двері!
Однак лікар капелюха не скинув.
— Пацієнтів у мене й так надто багато, Арчі. Тепер усі хворіють. Але кілька хвилин тому мені подзвонили по телефону й попросили дещо вам переказати. Дзвонив чоловік, він себе не назвав. Просив переказати вам особисто. О пів на дванадцяту, а як зможете, то й раніше, ви повинні бути в двісті чотирнадцятій кімнаті «Вестсайд-отелю» на Двадцять третій вулиці. І подбайте, щоб не привести за собою «хвоста».
Я здивовано звів брови;
— Оце-то новина!
— Я теж так думаю. А ще він сказав, що ви попросите мене тримати язика за зубами.
— Це правда. Тому ж ви, бачу, й говорите якось наче крізь зуби. — Я глянув на годинник: без тринадцяти хвилин одинадцята. — Що він іще сказав?
— Нічого. Попросив переказати тільки це. Але спершу запитав, чи зможу я сам зайти до вас і побачитися з вами особисто.
— «Вестсайд-отель», кімната номер двісті чотирнадцять?
— Саме так.
— Який у нього був голос?
— Не дуже привітний, не високий і не низький. Одне слово, нічого особливого. Звичайний чоловічий голос.
— Гаразд, лікарю, велике спасибі. Якщо вам не важко, зробіть нам іще одну ласку. Ми саме ведемо одну дуже хитромудру справу, а вас, мабуть, бачили, коли ви сюди йшли. Може, комусь закортить знати, чого ви сюди приходили. То якщо вас хто-небудь спитає…
— Я скажу, нібито ви подзвонили мені й попросили прийти подивитися, що у вас із горлом.
— Ні, так ми з вами припустилися б двох помилок. По-перше, той чоловік однаково довідався б, що з моїм горлом нічого не сталося, а по-друге, — що я вам не дзвонив. Наш телефон підслуховують. І коли вони дізнаються, що ми одержуємо через вас повідомлення, ваш телефон теж підслуховуватимуть.
— Господи! Але ж це незаконно!
— Тим більш цікаво. Отож коли вас запитають, чого ви сюди приходили, можете обуритись і заявити, що це не їхнє собаче діло, або виявіть люб'язність і скажіть, що приходили поміряти кров'яний тиск у Фріца… Хоча ні, адже ви не прихопили з собою ніяких приладів. Ви приходили…
— Я приходив до Фріца взяти рецепт приготування креветок по-бургундському. Це мені більш до вподоби і до моєї роботи не має стосунку. — Волмер рушив до дверей. — Їй-богу, Арчі, справа у вас, бачу, таки хитромудра!
Заперечувати я не став, ще раз подякував лікареві, а він попросив переказати вітання Вулфу. Я причинив за ним двері, однак ланцюжка не накинув, бо збирався скоро йти з дому. Потім зайшов на кухню і сказав Фріцові, що хвилину тому він дав лікареві Волмеру рецепт приготування креветок по-бургундському. Після цього я подзвонив з кабінету по внутрішньому телефону до оранжереї — в те, що можна підслуховувати й внутрішній телефон, я не вірю. Вулф узяв трубку, і я доповів йому про візит лікаря Волмера. Він щось буркнув, а тоді спитав:
— Що ви про все це думаєте?
— Анічогісінько. Але це не ФБР. Нащо це їм здалося? А може, після вчорашніх наших заходів хтось уже заворушився?.. Скажімо, Еверс, або міс Фенстер, чи навіть Мюллер. Які будуть розпорядження?
Вулф тільки пхекнув і поклав трубку, і я, щиро кажучи, сам на це напросився.
Дорогою до готелю мені ще належало виявити «хвоста» й позбутися його, а на все це потрібен час, і я, щоб не спізнитися, мав поспішати. Крім того, не слід забувати й про те, що Ернст Мюллер — хоч у це й не дуже вірилось, — можливо, образився за свою переламану руку й вирішить зі мною поквитатися. Отож я дістав з шухляди кобуру, пістолет «морлі» калібру 0,38[4], зарядив його, вклав у кобуру й почепив її на плече під піджак. Проте могла виникнути потреба і в іншій зброї. Я відімкнув сейф і взяв з нашого резерву тисячу доларів потертими десятками й двадцятками. Звичайно, можна було сподіватися всього — наприклад, появи фотографії, де я красуюсь у товаристві голої жінки чи й біля трупа або ще бозна-чого, але з такого становища я виплутуватимусь уже після того, як у нього потраплю.