Вулф кивнув головою:
— Маєте рацію. Може статися й таке. Але містер Кремер цього не зробить. Якщо він це зробить, мене теж потягнуть на суд, і містера Гудвіна також, і тоді куди ширша аудиторія, ніж тут, довідається про те, як було знайдено вбивцю Морріса Елтхауза після того, як поліція і районна прокуратура марно згаяли на розслідування два місяці. Ні, містер Кремер цього не зробить.
— Будьте ви прокляті! — вилаявся Кремер. — Обидва.
Вулф поглянув на годинник.
— Мені пора вечеряти, джентльмени. Я сказав усе, що хотів сказати, і виконав своє зобов'язання. То ви бажаєте залагодити цю справу чи впиратиметесь, як віслюки, далі? Коли так, то домовляйтеся собі в іншому місці.
Регг звів очі на Кремера.
— Вас влаштовує така пропозиція?
Погляди фебеерівця і поліцейського зустрілися.
— Влаштовує, — нарешті відповів Кремер. — А вас?
— Мене теж. Револьвер при вас?
— Так. — Кремер повернувся до Вулфа: — Ви сказали, що після розмови з Реггом, я зможу розпитати Гудвіна. Я цього не робитиму. Може, пізніше, якщо в нас несподівано виникнуть ускладнення. Однаково він нічого певного не скаже, ну його к бісу. — Тоді до Perra: — Справа за вами.
Регг сягнув рукою до кишені й дістав невеличку пластикову капсулу. Потім підвівся й ступив крок уперед.
— Цю кулю, — промовив він, — знайшли на підлозі в квартирі Морріса Елтхауза, у вітальні, близько одинадцятої години вечора в п'ятницю двадцятого листопада. Тепер вона ваша. Я ніколи її не бачив.
Кремер теж устав, узяв капсулу й відкрутив її. Куля випала йому на долоню. Інспектор уважно оглянув її і вкинув назад до капсули.
— Чорт, а ви масте рацію! — сказав він. — Це моя куля.
Через три дні, у понеділок близько сьомої вечора, ми з Вулфом сиділи в кабінеті і обговорювали список витрат, які мали намір віднести на рахунок місіс Бранер. Я вважав це питання другорядним, одначе принциповим. Коли ми дійшли до ленчу в Рустермана, Вулф рішуче заявив, що вартість ленчу справедливо буде віднести на рахунок клієнтки — адже ми, мовляв, влаштували його у зв'язку зі справою місіс Бранер, і хоч у тому ресторані грошей з нас не беруть, це ще не означає, що нас там годують безплатно; просто це форма подяки за послуги, які Вулф робив їм колись і робить досі. Та я додержувався іншої думки. Щодо послуг давніх, говорив я, то це справа минулого, а щодо послуг теперішніх, то Вулф їх однаково робитиме, навіть якби я та місіс Бранер пішли тоді на ленч до кав'ярні-автомата.
— Я розумію, ваше матеріальне становище нелегке, — правив я. — Та навіть якщо ви доведете розмір гонорару до межі й додасте, скажімо, ще сотню тисяч доларів, цього нам до кінця року все одно не вистачить, і вже на День праці[12] чи принаймні на День подяки[13] вам доведеться брати нову роботу, тож, здавалося б, закономірно витрушувати з цієї жінки кожен зайвий п'ятак. Але ж місіс Бранер була чудова клієнтка, і вам треба поставитись до неї особливо уважно, як і до мене — я ж бо вирішив з нею одружитись. До того ж у неї ціла купа інших витрат, а тепер ще матиме нові: місіс Бранер хоче найняти Сарі Дакос дорогого адвоката. Майте ж совість!
— Міс Дакос уже зізналася, ви про це чули.
— Тим більше їй потрібен адвокат! Я, бачте, беру все це дуже близько до серця — адже то я запросив місіс Бранер на ленч до Рустермана. Слухайте, Вулф, якщо вона таки згодиться сплатити оцей ось рахунок, то я не витримаю і скажу їй приватно, що він — за оту вечірку в нас удома. Може, вона схоче…
Пролунав дзвінок у двері. Я підвівся, вийшов до передпокою і побачив на сходах типа, з яким досі не мав діла, однак добре знав його з численних фотознімків у газетах. Я вернувся до кабінету й сказав:
— Оце-то так! Велике цабе!
Вулф похмуро зиркнув на мене, але потім, коли до нього дійшло, хто до нас з'явився, зробив те, чого не робив ніколи: вийшов з-за столу й рушив зі мною до передпокою. Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися крізь шибки на ґанок. Гість натис пальцем на кнопку, і дзвінок знов задзеленчав.
— Взагалі ми з ним не умовлялися, — промовив я. — Може, провести його до вітальні, хай трохи там зачекає?
— Ні. Він мені не потрібен. Нехай дзвонить, поки й палець затерпне. — Вулф повернувся й пішов назад до кабінету.
Я рушив за ним.
— Може, він їхав з самого Вашінгтона тільки задля того, аби з вами побачитись. Неабияка честь!
— Пхе! Заходьте, пора цю справу закінчувати.