Так, з марнославства, майже несамохіть, Лаурана зробив перший крок. Увечері, зазирнувши, як завжди, до газетного кіоска, він попросив «Оссерваторе романо». Кіоскер з дива не міг вийти: учитель зажив слави, дарма що не цілком заслужено, завзятого антиклерикала, в головне, ось уже років двадцять ніхто не просив у нього «Оссерваторе». Він про це так просто і сказав, змусивши вчителеве серце радісно затрепетати.
— Уже років двадцять ніхто не запитував у мене «Оссерваторе». Під час війни газету ще читали, до нашого містечка надходило п'ять примірників. Та якось до мене явився секретар фашіо[15] і сказав так: якщо я не перестану замовляти «Оссерваторе», у мене відберуть ліцензію на продаж газет. Чия сила, того й поля. А що б ви робили, бувши мною?
— Те, що й ви, — відповів учитель.
— «Отже, — подумав Лаурана, — ніхто не запитував у газетяра, чи є у продажу «Оссерваторе». Та, може, вахмістр це вже з'ясував? Треба звернутися до начальника пошта або до листоноші».
Начальник пошти був чоловік товариський, як то кажуть, щира душа. Лаурана легко дізнався у нього те, що його цікавило.
— Я пишу розвідку про Мандзоні. Мені порадили прочитати статтю в «Оссерваторе романо», опубліковану днів п'ятнадцять-двадцять тому. В нашому містечку хтось одержує «Оссерваторе»?
Що вчитель пише критичні матеріали для журналів, знали всі. Тим-то начальник пошти відповів не задумуючись (якби поліція вже розпитувала його про це, він би нічого не сказав або завагався б):
— У нас двоє передплатників: його велебність канонік та парох церкви святої Анни.
— А місцеві християнські демократи?
— Ні.
— Навіть їхній секретар?
— Навіть він. Я ж вам не брешу: цю газету передплачують двоє.
І, вважаючи вчителеву наполегливість ознакою недовіри до духівництва, порадив:
— А ви підіть до парафіяльного священика. Якщо в нього збереглося це число газети, він вам неодмінно дасть.
Учитель так і зробив. Церква святої Анни була за два кроки, там же мешкав і священик. Зрештою, з парохом вони були на дружній нозі. Людина широкого кругозору, парох тішився прихильністю парафіян, зате начальство його не дуже жалувало, та й неспроста.
Його чекав гарячий прийом. Але коли вчитель сказав, чому він прийшов, парох нібито знітився. Він пояснив, що «Оссерваторе», звісно, одержує: за інерцією, а головне, не бажаючи дратувати начальства, він за прикладом свого попередника передплатив газету, але читати її — пробачте.
— Я цю газету ні разу не розгорнув і маю підозру, що її забирає капелан. Знаєте його? Такий молоденький, худющий, сама снасть. До того ж він ніколи не дивиться людям в очі. Одне слово, телепень. І на додачу донощик, саме для цього його й приставили до мене. Ось хто вже читає «Оссерваторе» і, може, навіть зберігає всі числа. Якщо хочете, я зателефоную йому.
— Буду вам вельми вдячний.
— Зараз.
Він зняв трубку і назвав помер. Як тільки його з'єднали, він запитав брутально:
— Ну як, накатав уже чергового доноса канонікові? — При цьому він підморгнув учителеві й відвів трубку, щоб той почув протести на тому боці проводу. Після паузи він додав: — А втім, мені все це до одного місця. Я телефоную тобі з іншого приводу. Скажи-но мені, що ти робиш з числами «Оссерваторе романо», які ти цупиш у мене? — У трубці знову почулися протести, але парох урвав капелана: — Ну гаразд, я жартую… То куди ти їх діваєш? Зберігаєш? Браво, браво. Стривай, зараз я тобі скажу, які числа мені потрібні. Власне, не мені, а моєму приятелеві, вчителеві. Які вас цікавлять числа?
— Вагаюся сказати вам точно. Стаття, яку я шукаю, могла з'явитися друком між першим липня та п'ятнадцятим серпня.