— Припустімо… Але я міг би вам дещо заперечити. Перше: аптекар дістає листа з відвертою, неприкритою погрозою. І що ж він робить? Через тиждень дає ворогові чудову нагоду здійснити свою погрозу, подавшись на полювання, Ясно, що він не сприйняв анонімки серйозно, вважав її за жарт. Отже, ніякої провини ні в минулому, ні в теперішньому він за собою не відчував. Чи ліпше сказати так: оскільки погрозу все ж було виконано, та ще з такою жорстокістю, мимоволі постав здогад, що свій лихий вчинок аптекар зробив дуже давно, і така запізніла помста здавалася йому неймовірною. Щоправда, не можна відкидати й того, що незнайомця аптекар Манно образив зовсім випадково: необдуманий жест чи необережне слово, що вразило хвору, роз'ятрену уяву злочинця. Друге: ніхто з тих, що бачили листа, навіть і гадки не мав сприйняти його серйозно. Жодна людина. Містечко наше невеличке, тут, як не крути, а сховати любовну інтрижку або якийсь порок важко. Що ж до заяви в поліцію, то він справді відмовився її написати. Але саме тому, що листа він та його друзі вважали жартом.
— Можливо, ви маєте рацію, — сказав канонік, але по очах було видно, що він залишився при своїй думці. — О господи-всевидцю, пролий світло і яви нам істину в ім'я справедливості, а не помсти, — спишна промовив він.
— Будемо уповати, — озвався вчитель, і слова його пролунали як амінь. Потім він оголосив мету свого несподіваного приходу.
— Ви просите «Оссерваторе романо»? — перепитав канонік, радий, що такий безбожник, як Лаурана, потребує клерикального органу. — Так, я одержую цю газету і читаю, але зберігати… Я зберігаю журнали «Чівільта каттоліка», «Віта е пенсьєро», але не газети. Пошту приносить мені церковний сторож, приватні листи й газети я забираю потім додому. Після прочитання «Оссерваторе романо» та «Пополо» використовуються, так би мовити, для хазяйства. Ага, ось, — він дістав з газетної купи «Оссерваторе романо», — я візьму газету додому, одразу по обіді прочитаю, і сьогодні ввечері мої невістки чи служниця напевне загорнуть у неї щось або візьмуть розтопити плиту. Звісно, якщо тільки її газеті нема енцикліки, промови чи декрету його святості.
— Авжеж.
— Якщо вам потрібне ось це позавчорашнє число, — він подав згорнуту вчетверо газету вчителеві, — мені досить її зараз погортати. До газет я навіть не торкався — останній тиждень був справжнім пеклом.
Лаурана розгорнув «Оссерваторе романо» і як зачарований утупився в заголовок. Ось воно UNICUIQUE, достоту таке саме, як на звороті анонімки. UNICUIQUE SUUM — кожному своє. Гарний шрифт, літера Q з тонким хвостиком. Потім ідуть схрещені ключі, папська тіара і складене тим самим шрифтом NON PRAEVALEBUNT[16]. Кожному своє, і аптекареві Манно з лікарем Рошо також. Що за слово стояло після цього UNICUIQUE, яке та сама рука, що позбавила життя двох людей, вирізала з газети й приклеїла до листа? Слово «вирок»? А можливо, «смерть»? Шкода, що не можна знову глянути на листа, який нині зберігається серед секретних документів у жандармерії.
— Не соромтеся, — промовив канонік, — беріть це число, якщо вам потрібно.
— Як?.. А-а, дякую. Ні, ні, воно мені не потрібне. — Учитель поклав газету на стіл і підвівся. Він був збурений, і йому раптом став нестерпний цей запах старого дерева, прив'ялих квітів та воску, що панував у ризниці. — Вельми вам вдячний, — сказав він, подаючи руку, і канонік лагідно потиснув її, висловивши таким чином співчуття блудній вівці.
— До побачення, — промовив канонік на прощання, — маю надію, що ви колись усе-таки зайдете до мене.
— Залюбки, — відповів Лаурана.
Він вийшов з ризниці, перетнув безлюдну церкву. Палюче проміння сонця заливало майдан. Учитель ішов і думав, що в церкві і в ризниці почуваєш себе набагато ліпше. І тут на думку йому спала іронічна метафора. Атож, на-рох і канонік, кожне по-своєму, почували себе дуже добре. А втім, якщо вірити чуткам, обидва вони однаково тішилися життям, а різниця була лише зовнішня. Охоплений несвідомим марнославством, Лаурана намагався думати про що завгодно, тільки не про свою поразку. Адже аби йому й пощастило дізнатися, з якого числа «Оссерваторе» вирізане фатальне UNICUIQUE, як дошукатися, куди ділася газета з канонікового дому. А сам канонік, його невістки, небіж та служниця ніяк не можуть бути причетні до злочину. Якщо зважити на те, яка доля чекала «Оссерваторе» по тому, як його сторінки перебігав велебний канонік, можна уявити, що читачів, котрі зберігали всі числа газети, як капелан церкви святої Анни, — один-другий, та й край. Можливо, випадково, у вигляді загортки один номер чи навіть обривок газети потрапив до анонімника (до вбивці). До того ж у районному центрі «Оссерваторе романо» продається в усіх кіосках, і будь-хто, випадково чи з певним наміром, міг купити цю газету.