— Гроші є... Та що гроші! Хіба я думаю на рисаках їздити? Просто... Як не зможу заробити шістдесят карбованців?.. Я думаю, досить на двох? Як ти думаєш?
— Не знаю! — кинув Ганенко.
— Я думаю, досить... Ну, а як не вистарчить, візьму з «капіталу». Добре, що після матері — хоч ці шість тисяч зостались... Ну, проценти на них ще... Та за це я не боюсь... Вона буде ще заробляти... Ет!.. І ти подумай: приходжу собі додому! Мене хтось зустрічає... Ну, нехай навіть не зустрічає... Нащо справді ідилії зараз... Я застаю там... людину, що жде мене, що цікавиться — де я був, що я робив, як те, се... Ну, розумієш... Потім чай... Подає не який-небудь номерний, а вона... Ти не бачив її? От побачиш! Не буду хвалити, але, знаєш, краса якась надзвичайна. Очі, знаєш, такі чорні, великі, блискучі страшенно... І біла коса! Зовсім біла... Не то, щоб руса, а прямо-таки біла, як чистий льон... І чорні брови... Це дуже рідко трапляється... І потім ніжний, невинний рум'янець, як у чистої дитини, прямо святий... Надзвичайна краса!.. І от, це чисте, хороше, добре створіння буде моїм другом на ціле життя! Ти подумай тільки!..
Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.
— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше... Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті... Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато... Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального... Це одно може закрасити все останнє життя... А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!
— Та... щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.
— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його. — А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!
Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:
— Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...
— Бо не знаєш їх, а якби...
— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш»! Нема чого й знати! І не треба знати! Не треба!
— Н-ну, це вже ти... — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.
Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.
— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..
— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.
— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, — каже, — думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»... Ха-ха-ха!..
Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.
— Це мені нагадує раз у раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони й тісні, й погані, й такі, й сякі...
— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.
— Ну, то тобі здається, бо ти ж ко-ха-єш... Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений про людське око, для продажі блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов...
Жінка — друг... Дурниця... вигадана слинявими хлопчиками! Жінка, черевик, горілка, пара, громовина, лампа, стіл — усе однаковий крам на потребу чоловікові.
— Іва-а-ане! — з жахом скрикнув Семенюк, дивлячись широко розплющеними очима на Ганенка. — Це ж — варварство! Що ти говориш?..
— Ха-ха-ха! — радісно-злісно зареготався Іван. — Ха-ха-ха! Не вподобалось! Кохання зачепили, святе, ніжне чуття... Ух, ви!.. Не любите правди? А це правда, правда, добродію коханець! Жінка — то крам, черевик! Гімназії, інститути — фабрики, де їх виробляють, родини — крамниці, де їх продають, а такі, як ти, — покупці... а покупців раз у раз обдурюють... Ха-ха-ха! Не до смаку? Кривишся?.. А так, так!.. Кривись не кривись, а мусиш згодитися, що мета в житті наших панночок — продатись, вийти заміж... Це для них все... Так?
— Не всі...
— Всі! Всі! Не бреши!
— Ні, не всі, бо...
— Не бреши, говорю! Всі! Вони інакше й не можуть жити... Таке їхнє соціяльне, політичне, економічне... яке хочеш становище... У них других інтересів нема. Всі — крам, черевики! А ти — покупець... Ха-ха-ха! Не подобається... Він, бідний, гадав, що у його єсть кохання... Черевика купуєш, от і все!.. Може, тебе ще збиває спантелику, що за черевик платиш ти, а за жінку ще тобі дають, як продають? Заспокойся: за черевик платиш раз, а за жінку ціле життя, годуючи її; а все-таки ти платиш... Кохання!..
— Так... Підожди... Чим же наша жінка винна? — промовив Семенюк, не сміючись уже й не жахаючись. — Хіба ж вона винна тому?
— Та йди к чорту! — скрикнув Ганенко. — Хто тобі говорить, хто тут винний... Так єсть!.. Хто? Вже ж не я! Хто? Вона!
— Вона?
— А хто ж? Та такі, як ти, що зробили її черевиком... Значить, і їй, і вам це подобається, раз воно так єсть... Я ж за все не буду голови собі сушити. Ще жахаються!.. Вам би тільки ніжні слова... Кохання, друг... У-у, йолопи!
Він крутнувсь на каблуках, плюнув і ще хутчій заходив по кімнаті. Семенюк замислився, недвижне зупинивши погляд десь за грубою, що незграбно випиналася з стіни й ніби ще більше затемняла і так темну низьку кімнату. Пробігло хвилин зо дві.
— Ні! — вмить тріпонув головою Семенюк і зітхнув. — Це — дурниця... Це — філософія. Ти не знаєш кохання, тим і говориш так... Хіба ж... Підожди, не перебивай! Хіба ж я говорю, що вона свята, янгол і таке інше... Вона тільки добра, чесна людина...
— Оскільки може бути чесна буржуа...
— Вибачай! Це вже вибачай... Ця людина — не буржуа... Це дуже розвинена людина. Цікавиться наукою, життям, чита багато... По-українськи вже говорить...
— Певно, сам «просвіщав»?
— Ну, так що? Не криюсь — може, вона саме за те й полюбила мене, що я... скинув їй з очей полуду, показав таке, про що їй і не снилося... що я дав їй мету для життя. Не криюсь, я перший давав їй розумні книжки і тепер даю. І якби ти знав, як вона їх читає! Прямо ковтає! Ні, вибачай, вже хто-хто, а вона не буржуа. От мати її... Ну, що ж ти хочеш? Удова полковника, бідна, купа дітей... Та я у них рідко й буваю. Раз у раз «на уроці» в Сухобрієвих. Сьогодня ж Ліди Сухобрієвої заручини з Ламазіді... Знаєш?
— Я — не ходяча газета!
— Та ти ж його знаєш... Ну, все одно... От здивуються! Вони ж не знають. От роззявить рота купецтво! — весело засміявся Семенюк. — Двоє заручин разом. От сюрприз!
— Дурний піп, дурна його й молитва! — злісно муркнув Ганенко.
— Ех! Іване, Іване! — хитнув головою Семенюк. — Якби ти знав, що значить для мене ця «молитва»! Якби, наприклад, як-небудь так трапилось, що в мене одняли спроможність так молитися, — я не знаю, що зо мною було б. Я ж так ненавиджу теперішнє своє життя, я так звик до цієї молитви, що не знаю, чи витримав би це... Але це, певна річ, могло б тільки тоді бути, якби я довідався, що Галя мене не любить...
— А ти цього тепер ще не знаєш? — зупинився Ганенко і, криво всміхаючись, подивився на його.
— Я знаю, що вона мене любить! — серйозно промовив Семенюк. — Знаю, хоча про це ми й не говорили.