«Може, не прийшла ще?» — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до його, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джиґуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.
«Чи перестануть вони скакати?» — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.
«Ет! чорт! Іти так іти!» — одваживсь він і, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзкій підлозі, став простувати в куток.
«Та й фігура ж у мене тепер, мабуть, тричі йолоп-ська», — червоніючи проти волі, думав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари.
Галя повернулась.
— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку. — Ви чого так пізно?
— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на його, одмовив Семенюк.
— Що?.. Не чую...
— Часу, кажу, не мав... — «Чорт їх пре прямо на тебе!»
— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилась у вічі.
— Ні... чого ж... Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.
— Думала, що, може, яке діло не пустить... Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сер-жа. — Семенюк... Горон...
— Знайомі! — простягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк.
Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.
— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати, — подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.
— Нічого, нічого. Я так... — угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.
— Вас ще зіб'ють... — засміялась Галя.
Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи і хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.
— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.
— Ні, я ж тільки що прийшов...
Горонський нахилив голову.
«Помішав, мабуть», — пронеслось у Семенюка.
— І не поздравили?! «Хоче спекатись!»
— Ні... коли б же я міг...
— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї! «Хоче спекатися!..»
— Справді треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варва-рою Карповною поздоровкатись... Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.
«От тобі й зустріч... Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й «того дурня». — От тобі й кохання, і друг, і... У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!»
Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.
— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.
Партньори озирнулись до Семенюка.
— Наш репетитор... Имею честь... — повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Не пьет, не курит й в рассужде-нии женского пола непорочен...
Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.
З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.
«Мабуть, стукалка!» — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров'ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.
— Ромцу, Николай Степанович!.. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлей!
— Да Николай Степанович не пьет же!.. Может, вьіпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.
— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.
Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.
— Дождик... — зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.
— Да... Й когда оно, господи, уже зима будет... — промовила байдужно Варвара Карповна. — Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.
— Сказьівают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — перемещение климата должно произойти... Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам... Телеграфист, племянник кумн, сказьівал... Как будто ученьїе доискались...
— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.
— Что вьі такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
— Ні... нет, напротив... — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник...
— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?
— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла... Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.
Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!
— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплиментьі!
— Чего «комплиментьі»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая... свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас... Да! Зто не «комплимент»!
— Образованная?
— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же... За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! «Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по край-ности, — говорит, — студента подавай»... Вот как! Да... Зто не «комплиментьі»!
— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мьі вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вьі, студенти, теперь все ищете, как бьі побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо...
— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров... Такая приятная...