Він вибрав довгий шлях, короткий був закритий. Позаяк розповідати просто Петер не хотів, то робити висновок, у чому саме брат звинувачував дружину, Ґеорґ мусив з його нібито наукових розмірковувань. Як подіставати йому з тіла колючки, коли він не бачить їх сам? Як його заспокоїти, коли він сам не знає, де зачаїлася його тривога, що вона коїть, як дає про себе знати, що думає про минуле роду людського, яке підібгала, немовби потворного вилупка, під власне минуле?
— Я залишуся в Європі, — пообіцяв Петер, — про жінок тут можна сказати ще більше. Німці, як і греки, предметом своїх великих і представницьких народних епосів зробили жіночі заколоти. Про вплив не може бути й мови. Ти, мабуть, у захваті від боягузливої помсти Кримгільди? Хіба вона кидається в бій сама, хіба вона наражається бодай на якусь небезпеку? Кримгільда тільки підбурює інших, плете інтриги, використовує людей з підступним наміром, зраджує їх. А насамкінець, коли їй уже ніщо не загрожує, власноруч відгинає голови закутим Ґюнтеру й Гаґену. З вірности? З кохання до Зіґфріда, в смерті якого вона винна? Чи карають її фурії? Чи знає вона, що через свою помсту загине? Ні! Ні! Ні! Вона не здійснює жодного величного вчинку, їй ідеться про скарб Нібелунгів! Власні коштовності вона втратила через свій-таки довгий язик; за коштовності вона й помщається. Серед коштовностей був і чоловік. Разом з коштовностями гине й він; помщаючись за коштовності, помщаються й за нього. В останню мить Кримгільда ще сподівається довідатися від Гаґена, де скарб. Те, що її зрештою вбивають, — це, як на мене, велика заслуга поета або народу, який підготував ґрунт для появи цього поета!
«Отже, вона була жадібна й весь час вимагала від нього грошей», — міркує Ґеорґ.
— Греки були не такі справедливі. Єлені вони пробачили все за її вроду. Я й сам щоразу тремчу від обурення, коли бачу, як вона в Спарті, знов поруч із Менелаєм, знову жваво й безсоромно пускає очима бісики. Так немовби нічого й не сталося... Десять років війни... Найміцніші, найвродливіші, найкращі греки погинули, Трою спалено, Паріс, її коханий, мертвий... Уже б мовчала собі! Стільки років минуло... Таж ні, спокійнісінько розводиться про той час, коли «...через мене, безстидну, ахейців загони в Трою далеку походом воєнним усі вирушали»[6]. Вона розповідає про те, як Одіссей, перебравшися за жебрака, проник до взятої в облогу Трої й поклав багато воїнів.
Цю історію Єлена розповідає при гостях і, що цікаво, при Менелаєві. Саме для нього вона висновує з неї мораль. Так вона лестощами намагається знов утертися в довіру до нього. Так вона втішає його, щоб він забув про її колишню зраду. Тоді, мовляв, Паріс здавався мені багатшим «красотою й умом», ніж ти, — ось підтекст її слів, — а тепер я знаю, що ти такий самий прекрасний. Хто згадує про те, що Паріса вже й серед живих немає? Для бабери живий чоловік прекрасніший, ніж мертвий. Що вона має, те їй і до вподоби. З цієї слабкої риси вдачі вона ще й дістає зиск і пускається на лестощі.
«Вона дорікала йому за його нікудишню статуру, — міркує Ґеорґ, — і зраджувала його з не такою нікудишньою. А коли той, другий, помер, вернулася й почала підлещуватися до Петера».
— О, Гомер знає про жінок більше, ніж ми! Нам, видющим, треба повчитися в того сліпого! Ти згадай, як Афродіта зрадила свого чоловіка. Гефест її не зовсім влаштовує через те, що кульгавий. І з ким же вона його ошукує? Може, з Аполлоном, поетом, художником, як і Гефест, наділеним красою, якої їй нібито бракує в закіптюженому ковалеві? З Аїдом, темним і таємничим володарем підземного царства? З Посейдоном, дужим і грізним, що посилає на моря бурі? Цей був би законним її господарем, адже вона вийшла з його моря. З Гермесом, який знає смак у всілякому крутійстві та жіночих інтригах, хитрість і заповзятливість якого мала б заворожити її, царицю кохання? Ні, перевагу над ними всіма вона віддає Аресові, в якого порожня голова, зате повні м’язи, рудому телепню, богові грецьких найманців, дужому не розумом, а кулаками, який не знає межі лише в своїх грубощах, а в усьому іншому — саме втілення обмежености!