Що ж до розмови між Кіном і хлопчаком (під час якої старший запитує, ніби реалізуючи свою владу, а молодший лише відповідає), то вона також вводить один із лейтмотивів книжки. Співрозмовники не розуміють і не здатні зрозуміти один одного; з них і починається панівне в книзі «вавилонське змішання мов».
А проте не всі подібні тлумачення й здогади літературознавців варто брати на віру. Прагнення Диссінгера неодмінно докопатися до книжних, культурологічних та мітологічних первенів кожного образу, будь-якої фабульної ситуації «Засліплення», бажаючи того чи ні, переосмислює роман як щось якщо не вторинне, то в кожному разі сконструйоване, «мозкове», «вчене». Канетті ж, очевидно, ближчий до Кафки, який, за словами свого приятеля й виконувача духівниці М. Брода, «думав образами й висловлювався образами». Канетті був переконаний, що «шлях до дійсности веде через образи».
У романі скільки завгодно ситуацій неймовірних, але фантастичних нема. Окрім однієї. Вигнанця Кіна було позбавлено спілкування з книгами, а це для нього нестерпно. Саме тому він придбав нову, порівняно невелику бібліотеку, але, блукаючи по готелях, не має місця для її зберігання. Вихід, одначе, знайшов: перш аніж покинути вранці тимчасовий притулок, герой, маючи феноменальну пам’ять, «складає» книги у своїй голові, а вечорами завалює ними всю кімнату. Коли Фішерле стає при Кінові таким собі Санчо Пансо, він допомагає у завантаженні й розвантаженні голови господаря. Тут ми стикаємося з іншим порушенням реальности, аніж тоді, коли з-за бібліотечних полиць у помешканні Кіна виходив Конфуцій і починав з Кіном розмову: то було видіння, щось суб’єктивне, це — «об’єктивне», про що свідчить присутність Фішерле.
Що це — жарт, гра? До певної міри гра, але не безпричинна, не без мети. Кінівське «книгопоглинання» збіжне зі зламом зображуваного світу. І не лише тим, що з наочністю примітивістських полотен конкретизується метафора: «світ у голові». «Засліплення» — то царство тіней, царство маній, царство вигадок. З веселою зухвалістю ставлячи поряд з вигадками Терези або Фішерле свою власну, автор підкреслює цим беззаконність, ненормальність усього, що відбувається в романі. А водночас стверджує своє право, свою свободу.
Чіткість задуму і його стилістичного втілення, помножена на яскраву й сміливу образність, зробила роман визначним мистецьким документом епохи — з тих, чиї сторінки не жовкнуть, а літери на них не блякнуть.
Як уже згадувалося, Канетті подає на огляд не індивідуалізовані характери, а зумисне побільшені літературні типи — типи людей, які живуть і діють, бувши засліпленими. Хоча цей образ підказаний йому рембрандтівським «Засліпленням Самсона», хоча обидва Кіни неодноразово розмірковують про сліпоту й бояться її, а Петер навіть дає слово померти, якщо вона буде йому загрожувати, письменник, певна річ, переймається в романі сліпотою соціальною. Усі п’ятеро героїв — її втілення. І водночас її варіанти. Ні зовні, ні внутрішньо вони ніскілечки один на одного не схожі — і тому, що гранично спеціалізовані як літературні типи, і тому, що в кожному з них є щось своє, живе (можливо, не індивідуальне, проте, поза сумнівом, характерне).
І все ж визначальним є те спільне, що всіх їх єднає.
Так, усі п’ятеро завжди і в усьому мають слушність у власних очах, а інші у всьому перед ними винні, постійно перед ними в боргу. Пфаф, до прикладу, поціновує Петера Кіна лише на підставі регулярности надходження від нього чайових, а Тереза, оскільки їй не пощастило заволодіти банковою книжкою того ж Кіна, щиро переконана, що він — злодій.
Жоден із протагоністів «Засліплення» органічно не здатний поділяти чужу точку зору й подивитися на себе ніби збоку. Саме тому світ і постає перед ними до невпізнання спотвореним. Садист Пфаф здається Кінові грубуватим, але чесним ландскнехтом; Фішерле вважає Кіна авантурником, що удає з себе божевільного; Кін має Фішерле за добрягу, який безкорисно турбується про його книги. Одне слово, суцільна «комедія помилок», але з дещо моторошним відтінком.
Через пожадливість, через егоїзм, через інстинкт самозбереження «фігури» роману Канетті постійно брешуть — брешуть своєму оточенню, брешуть собі; тож брехня стає їхньою правдою. Вони починають вірити їй і жити, до неї прилаштовуючись. Так, п’ятдесятишестирічна Тереза вірить, що їй не більше тридцяти і що чоловіки озираються на вулиці не на її безглузду синю спідницю, а зачаровані її жіночими принадами; а Фішерле вірить, буцімто він — найкращий у світі шахіст і запросто виграє у Капабланки. Нарешті, Кін вірить, що Тереза померла, замкнувши себе у його помешканні, вірить, навіть зіткнувшись віч-на-віч з уявною небіжчицею. Це означає, що міт починає важити для них більше, аніж свідчення власних очей.