Коли Тереза вистромлювала з-під ковдри руку, він здригався. Але вона не билась, а тільки стискала долоню в кулак. «Чому, що я такого зробив? — запитував він себе й відповідав: — Вона, видко, знає». Він щиро поважав її тонке чуття. Свій злочин, за який Тереза так жорстоко його покарала, він спокутував сповна, але вона про нього не забула. Вона хапалася рукою за те місце, де звичайно ховала ключі. Груба ковдра ввижалася їй спідницею, й ключі вона таки знаходила, хоч їх там і не було. Її рука важко лягала на них, пестливо їх перебирала, гралася з ними, тримала між пальцями кожного окремо й на радощах укривалася великими, блискучими краплинами поту. Кін червонів, але не розумів чому. Її тлустий зап’ясток щільно облягав вузький рукав. Мереживо, яким він був оторочений, призначалося для чоловіка, що спав у цій самій кімнаті. Воно здавалося Кінові дуже пом’ятим. Він тихенько вимовив це слово, яке млоїло йому серце. І почув: «Пом’яте». Хто це сказав? Ту ж мить він підвів голову й знову спрямував погляд на Терезу. Хто ж бо ще знає, який він пом’ятий? Вона спала. Кін не повірив її заплющеним очам і, затамувавши дух, почав чекати, що вона скаже ще. «Хіба можна бути таким нерозважливим? — подумав він. — Вона не спить, а я зухвало витріщаюся їй в обличчя!» Він заборонив собі ступати на цей єдиний шлях, щоб довідатися, чи близько небезпека, й опустив повіки, мов присоромлений хлопчисько. З широко наставленими вухами — так йому здавалося — Кін очікував, що на нього ось-ось поллється брудна лайка. Натомість він чув рівне дихання. За чверть години він підкрався до неї поглядом, щомить ладен пуститися навтіки. Він здавався собі дуже хитрим і дозволив собі одну гордовиту думку. Так немовби він — Давид і стереже сонного Ґоліафа. Адже загалом цього можна все ж таки назвати дурнем. У першому двобої Давид, щоправда, не переміг; проте він уник смертельних ударів Ґоліафа, а щодо майбутнього, то хто може сказати щось певне?
Майбутнє, майбутнє... Як йому до того майбутнього перейти? Нехай тільки промине сучасне, тоді вона вже нічого йому не зробить. Ох, якби ж сучасне можна було викреслити! Вся біда в тому, що ми надто мало живемо в майбутньому. Що важитимуть через сотню років побої, яких він зазнає сьогодні? Ось нехай тільки мине сучасне, й від синців та ґуль не залишиться й сліду. В усіх стражданнях винне сучасне. Він тужить за майбутнім, бо тоді в світі стане більше минулого. Минуле добре, воно нікого не кривдить, двадцять років Кін вільно пересувався в ньому і був щасливий. Хто почувається щасливим у сучасному? Авжеж, якби ми не мали чуттів, сучасне теж було б стерпне. Ми жили б тоді спогадами — тобто все ж таки в минулому. Спочатку було слово, але воно було, — отже, до слова було минуле. Він схиляється перед першістю минулого. Католицька церква мала б багато переваг, але в неї, як для нього, надто мало минулого. Дві тисячі років, частина з них — вигадка. Що це проти традицій, удвічі й утричі давніших? Католицький священик не вартий і нігтя першої-ліпшої єгипетської мумії. Вона мертва, тож йому здається, що він її перевершив. Але піраміди аж ніяк не мертвіші, ніж собор святого Петра, навпаки, вони живіші, позаяк давніші. І все ж таки римляни гадають, нібито ситі минулим донесхочу. Вони відмовляються вшановувати власних предків. Це блюзнірство. Бог — це минуле. Кін вірить у Бога. Настане час, коли люди перекують свої чуття на спогади, а всі часи — на минуле. Настане час, коли всіх людей охопить одне-однісіньке минуле, коли не буде нічого, крім минулого, коли кожне віритиме в минуле.
Згорьований Кін подумки став навколішки й помолився Богу майбутнього — минулому. Він давно вже забув як моляться, але перед цим Богом згадав. Насамкінець він попрохав прощення за те, що не став навколішки насправді. Але ж Бог знає: à la guerre comme à la guerre, йому не треба казати про це двічі. Саме це в ньому й вражає найдужче, саме це в ньому й справді божественне — те, що він одразу все розуміє. Біблійний Бог — по суті, жалюгідний невіглас. Багато непишних китайських богів куди начитаніші. Він, Кін, може розповісти про десять заповідей таке, що в минулого волос дибом стане. Та він, Бог, і так про все добре відає. А втім, він, Кін, дозволить собі звільнити його, Бога, від сміховинної жіночої статі, яку йому накинули німці. Те, що німці найкраще, чим можуть пишатися, свої абстрактні думки, наділили артиклем жіночого роду[5], — це одне з тих незбагненних варварств, якими вони зводять свої заслуги нанівець. У майбутньому все, що стосується його, Бога, він, Кін, освятить закінченнями чоловічого роду. Середній рід для Бога надто легковажний. Як філолог Кін цілком свідомий того, що цим учинком заживе поганої слави. Та, зрештою, мова існує для людини, а не людина для мови. Тому він, Кін, просить, щоб він, минуле, цю зміну схвалив.