Третій Універсал поставив Україну, у світлі міжнародного права, в цікаве становище. Оголошуючи себе республікою у федеративнім зв'язку з Росією, український уряд в той же час відмовлявся визнати владу Народних Комісарів, які, поваливши Тимчасовий Уряд, почали встановлювати свою комуністичну владу. Конфлікт між Україною і більшовиками, хоч би й на цьому грунті, був неминучий.[За]
Автономічний курс Центральної Ради негативно вплинув на цілий ряд справ, що стосувалися державного будівництва, Але найбільше його довелося незабаром відчути у ділянці невід'ємної опори будь-якої держави — у формуванні своїх власних збройних сил. Провідні кола Центральної Ради зайняли позицію, що збройні сили — це знаряддя мілітаризму, яке не має і не може мати місця в новому демократичному устрої. Тому наміри створити власні збройні сили рішуче відкидалися, а те, що було сформовано, спрямовувалось на захист революції і конаючого Тимчасового Уряду. Варто погодитися з поглядом, що «наші соціалісти були принципові антимілітаристи, вважали, що генерали і старшини — це контрреволюціонери, яких треба було зліквідувати».[3б] Тільки з таких міркувань могли українські політичні діячі під впливом своїх менторів — російських соціалістичних партій негативно ставитися до організування власного війська, яке мало б захищати краще свою, ніж чужу державу. «Жахаючись націоналізму, українські соціялісти вживали всіх заходів, щоб підпорядкувати своєму впливові українізовані частини. Посилались партійні агітатори-комісари. Велась пропаганда йоціялістичних програм. Замість творення мілітарної сили популяризувався погляд в потребу перетворення війська в народну міліцію, підпорядковану партійним комітетам. Партійні комітети і старшини своєї цілі досягли, але так далеко, що здеморалізували більшість українських частин. Своєю нерозумною пропагандою вони помогли більшовикам перебрати ці частини під свій вплив і команду».[4] Страх перед «українським мілітаризмом» довів до того, що навіть майбутня підпора Центральної Ради, Січові Стрільці, «майже півроку оббивали пороги, поки нарешті дозволено їм сформуватися».[4а] А ті одиниці, які вимагали і свого війська, і самостійної держави, стали контрреволюціонерами і силами реакції, Все ж таки саме з їхньої ініціативи сформувались у більш відомих частинах полки ім. Полуботка і Богдана Хмельницького. Внаслідок такої політики Україна не мала належної військової опори й охорони, коли її було найбільше потрібно. Для прикладу можна подати такий випадок:
«44-та дивізія — 173 Каменецький, 174 Роменський, 175 Батуринський і 176 Переволочинський піші полки — були на Північному фронті й зукраїнізувались. Згідно з постановою дивізійної ради, вирушили на Україну… Збільшовичені фронтові частини загородили шлях. Дивізія мала бій. Окремими курінями, сотнями — то походом, то потягами — пробились на Україну до Батурина та Глухова. Командувач дивізії доніс про прибуття дивізії військовому секретаріатові, прохаючи наказу на майбутнє. Військовий секретар, соціал-демократ Порш дав наказ демобілізувати дивізію. Дивізійна рада не повірила. Думали, що це провокація телеграфіста-більшовика. Командувач дивізії з представниками ради прибули до Києва і були здивовані, коли п. Порш підтвердив наказ про демобілізацію та заявив, що замість цього війська буде формуватись народна міліція з надійним, в політичному розумінні, командним складом».[5 *] — Не можна сказати, що українські вояки в царській армії не розуміли важливого моменту, а саме, що вони можуть послужитися у формуванні української державності. Наприкінці червня і на початку липня 1917 року в Вінниці зібралися «з усіх кінців і фронтів московського царства українські вояки для творення української армії, їх кількість подавали на 120 тисяч… Очікувалося прибуття з Києва українських емісарів, які дадуть лад тій масі війська — біля 30 полків. Та минав день за днем, а з Києва ніхто не приїздив, і ось це видовище тривало яких два тижні, вояки поз'їдали свої харчі та витратили на них усі свої гроші,_ але за той час ніхто ні пальцем не ворухнув, щоб дати їм лад і зорганізувати в українську збройну силу. І ця маса людей-війська розлізлася так, як і перед тим зібралася».[5а] Так згадується одна з перших спроб до формування регулярних збройних сил у статті доктора. Дмитра Куликовського. Цілком поділяє цю думку, описуючи відродження національного війська України у 1917–1918 роках, полковник української армії В. Зарицький. «Мільйонова зукраїнізована армія на румунськім і південно-західнім фронтах, добре озброєних, чекала директив від Центральної Ради, чекала призначення головнокомандувача, який попровадив би її до бою. А в той час в Києві український Уряд дебатував над питанням створення народної міліції для оборони краю, а уже сформовані регулярні українські військові частини, як на фронтах, так і в краю, рішено здемобілізувати.