— А хочете, розповім кінець історії? — урвав Керманич. Бо міг. Бо міг її розповісти — хотів розповісти, палав жагою — і відчував своєрідну спотворену вдячність до Ґрейс, тому що це була така людська проблема, така банальна, людська проблема порівняно з усім іншим.
— Ґрейс… — Чіні, благально.
Та Ґрейс відмахнулася від них обох, прямо дивлячись на Вітбі, тож у нього не лишалось іншого вибору, як дивитися на неї.
— Він не просто розмовляє з тою жінкою, Вітбі… — Вітбі, наче переляканий співучасністю свого імені, ніби вона пригорнула його однією рукою, — …але й зваблює її, кажучи собі, що робить це, щоб допомогти справі. Бо він пихатий чолов’яга. Бо його водять на занадто довгому повідку. — Мати типізувала це як поголоски, як типізувала багато ще чого, але в цьому випадку мала рацію.
— У нас були виделки і ложки в кафетерії, — скорботно промовив Вітбі. — А тепер у нас лише виделожки. — Він крутнувся ліворуч, потім праворуч, або шукаючи альтернативу знайти інші столові прибори, або вихід, аби швидше звідціля вшитися.
— Іншим разом, коли розповідатимете цю історію, раджу вам опустити зваблення, якого не було, — сказав Керманич, відчуваючи, як у нього в голові крутиться спіраллю попіл, а у вухах слабко дзвенить. — Можете також додати, що в оперативника не було чітких указівок від його начальника.
— Ви чули того чоловіка. Ви чули, — пробурмотів Чіні, витончений, як віслюкова відрижка.
Але Ґрейс і далі вела своєї, звертаючись просто до Вітбі, а тепер Вітбі обернувся до Чіні, з виразом на обличчі, який запитував у сусіда, що ж робити, а Чіні не міг або не бажав надавати йому вказівок. Хай грає далі до найстрашнішого кінця. Хай осушить отруту. Це окопна війна. Завжди нескінченна.
— Отже, оперативник укладає ту герлфренд до ліжечка, — в її голосі жодного тріумфу, — хоча знає, що це небезпечно, що можуть дізнатись інші поліціянти. Його начальник не знає, що той робить. Досі. А одного дня…
— Одного дня, — урвав Керманич, бо знав: якщо вона заходилася викласти цю історію, то має розповісти все правильно, чорт забирай. — Одного дня він іде до бару… це лише втретє… і потрапляє у камери спостереження, які за ніч понаставляв її бойфренд. — Удруге в барі Керманич із нею не розмовляв. Третього і останнього разу — так. Як йому хотілося, щоб він того не робив. Він навіть не міг пригадати, що сам їй казав, або вона йому.
— Точно, — сказала Ґрейс, і миттєвий вираз знічення додав її обличчю стурбованості. — Достеменно так.
Цей старий шрам у Керманича загоївся, навіть якщо рана здавалася свіжою кожному стерв’ятникові, який ладнався встромити у плоть свого дзьоба або рило, щоб оддерти дещицю зогнилого м’яса. Рутина розповіді цієї історії перетворила Керманича з людини на актора, який розігрує давню подію зі свого життя. Щоразу, коли йому доводилося знову розповідати її, монолог набував більшої чіткості й плинності, деталі ставали не такими складними й водночас чіткішими, слова напихалися, мов шматочки мозаїки, складались у крутиголовку й лягали в ідеальному порядку, щоб сформувати картинку. Щоразу ця вистава ставала йому все осоружнішою. Але єдиний інший вибір — це зазнати шантажу від епізоду в своєму минулому, чому вже сімнадцять років і п’ять місяців. Навіть якщо це минуле чигає на нього на кожній новій роботі, бо його тодішній начальник вирішив, що Керманич заслуговує раз і назавжди сильнішої покари, аніж милосердного удару.
У найгірших версіях, на взір тієї, що почала розповідати Ґрейс, він переспав із тією герлфренд, Рейчел Маккарті, й навіки скомпрометував операцію, та так, що її вже годі було виправити. Але правда була ще гірша. Він скінчив приватний коледж, вийшовши звідти як мамусин протеже; відмінник, своєрідна бездумна й пихата манера триматися, і завершив навчання в Центрі з високими оцінками. Він мав великий успіх у перших двох польових операціях, відстеживши двох славетних хлопців на пласких рівнинах і на плескуватих пагорбах у самому серці сільської місцевості — пікапи, жувальний тютюн та окремі всамітнені міські майданчики, закушування смаженою окрою,[23] доки він споглядав за паруб’ягами у бейсболках, що завантажували підозрілі ящики до фургонних причепів.
«Я зробив жахливу помилку. Я думаю про це щодня. Тепер це визначає і скеровує мою роботу. Це робить мене покірним, приниженим і тримає в напрузі». Але він ніяк не думав про це щодня. Не думай про це щодня, а то воно здійметься й пожере тебе. Воно просто лишається там, оте безіменне: сумна, темна сутність, яка висить на тобі тягарем лише певний час. Коли пам’ять ставала надто слабкою, надто абстрактною, ця сутність перетворювалася на стару травму — розрив м’яза плечового пояса, біль такий тонкий, такий гострий, що Керманич міг би простежити його лінію від лопаток і вниз по спині.
23
Окра (бамія, абельмош їстівний, гібіскус їстівний, дамські пальчики, гомбо) — овочева культура. Страва, популярна в Азії, Африці та США. Один з елементів креольської кухні.